Дьондюранг
Шрифт:
— Мамо, — мовив схвильовано. — Хочете полетіти на Землю?
Мати здивовано звела погляд, і Чаполу здавалося, що вона заплаче, але вона лише перепитала:
— Що, сину? В мене ж на Землі не лишилось нікого…
Чапол мовчав, не знаходячи сил дивитись матері в очі. На великий екран вікна проектувався гірський хребет, освітлений ранковим сонцем.
— А ти хіба летиш на Землю? — раптом запитала. — То візьми мене з собою. Ще хоч раз… подивитися…
Чапол заплющив очі, бо не хотів, щоб мати бачила його сльози.
— Ми
— Добре, сину.
Ця думка прийшла несподівано, як сльози. Враз відчув себе щасливим, мов збудився від довгого сну і позбувся давнього, до кінця не усвідомленого сорому.
— Збирайтесь, мамо, — сказав лагідно.
Повернувся до Димниці. Довго не знав, що сказати. Дружина сиділа за столом.
— Я з мамою хочу злітати на Землю. Чуєш?
— Не знаєш, де подіти себе на вихідні?
— Ти з Ториком не хочеш полетіти з нами?
— Навіщо мучити дитину? Цей час можна провести значно розумніше.
— Ми летимо за кілька годин, — сказав стримано. — Якщо мене довго не буде, хай керування інститутом бере на себе Орн. Матеріальний баланс синтезу орбітона лежить у шухляді мого робочого столу. Креслення теж давно всі готові. От і все. Не забудеш переказати?
— Не забуду, — безтурботно усміхнулася. — А ти що, можеш затриматися?
Чапол нічого не відповів. Підійшов, сів поруч і раптом, несподівано для самого себе, міцно обняв Димницю, поцілував її так, як колись у часи їхньої подружньої юності.
— Що з тобою? — прошепотіла схвильовано.
Чапол на якусь мить навіть запитав сам у себе: навіщо він летить на Землю?
Торик, зачинившись в кімнаті, стріляв уявних електронних кицьок.
— Синочку, я з бабусею лечу на Землю.
— Добре, лети, я чую. Пах-пах-пах! — Він так і не відчинив дверей, щоб попрощатись.
А коли сіли в крісла міжпланетного, мати перепитала:
— На Землю, синку?
Запрацювали потужні анігілятори. Чапол дивився в ілюмінатор, як меншають споруди космопорту під ними, читав геометрію кварталів. Серед виробничих корпусів побачив і свій інститут. Інкана меншала, перетворювалась на жовто-зелену кулю, і можна було вже тільки уявити, що на тій кульці живуть люди. Там лишилися його Димниця і Торик. Двоє щасливих жителів неземного світу.
— Мамо, подивіться. Непогана планетка вийшла. Правда? І то я її придумав.
— Ти в мене розумник, синку.
Сиділи у м’яких кріслах принишклі й схвильовані, мов зустрілись після довгої розлуки.
ПОСМІШКА КІБЕРА
На Землі була зима. Письменник Буркун зі своїм новим помічником ішов засніженою
— Може, таксі? — запитав Румеч.
Він усміхався, але не від радості зустрічі з Землею і земним снігом, а від радості, що він, біокібер № 3942, нарешті вийшов з конвейєра комбінату і почав самостійне існування. Йому випала доля бути консультантом письменника.
— Після сорока дев’яти годин польоту варто кілька кілометрів пройти пішки. Чи не так?
— Мені байдуже. Я можу і пішки, — мовив кібер. — Давайте валізу. Ми йдемо до готелю?
— Так. Бачиш ту високу споруду серед будинків нового району?
Буркун повернувся з творчого відрядження. Був на Інкані, на штучній планеті в астероїдному поясі Сонячної системи. Цілий місяць збирав матеріали для нового роману. Давно хотів написати книгу про людей і кіберів, про силу людського розуму. Особливо тішило Буркуна, що на Інканському комбінаті біокібернетики до нього поставились не просто прихильно, а по-товариськи. Розказали багато і багато показали. А керівник комбінату Сфагнум, коли вони прощалися, зробив дуже дорогий для нього подарунок — дав призначення одному зі своїх новітніх біокіберів на роботу в ролі консультанта.
— Ось вона яка, Земля, — мовив Румеч. — Я такою її й уявляв.
— Зараз у нас тут зима. Тобі не холодно?
— Даруйте, хіба це холодно? Ви не знаєте, що я відчував у камері біосублімації, — Румеч розсміявся. — Отоді було справді холодно.
— Я так і почну нову книгу, — вигукнув Буркун. — Твоїми словами! “Даруйте, хіба це холодно?” Як ти гадаєш?
— Не поспішайте. Я не можу так відразу. Адже я навіть не знаю, про що буде йти мова у вашій новій книзі. Ми з вами повинні спочатку все добре обмізкувати. А тоді вже самі прийдуть і слова для початку.
Шум космопорту залишався все далі і далі позаду. Вони звернули стежкою ліворуч, подалі від магістралі, вийшли на стару вулицю, де, мов гриби, стояли невеликі хати під рожевими пластиконовими дахами.
— Мені видається, що це древні споруди, — мовив кібер.
— Так, це вже історія. Важко навіть сказати, скільки років цим хатинам.
Ішли повз низенькі паркани, повз білі, засніжені дерева у садках, повз людей на подвір’ях, дитячий галас, сміх і сніжки.
І раптом Румеч поклав руку письменникові на плече.
— Як гадаєте, чому вона плаче? — І показав поглядом на одне подвір’я, де стара жінка з великою дерев’яною лопатою в руках повільно відкидала сніг від порога до хвіртки.
— Хіба вона плаче?
— Так, я навіть бачу сльози.
— Минулого року Андреш видав новий роман “Творення легенди”, — розважливо почав Буркун. — То в цьому романі є подібний образ — стара жінка відкидає лопатою сніг і плаче за весняними роками своєї юності…
Румеч стояв, напружено дивлячись на жінку.
— Чому вона плаче?