Дорогою ціною (збірка оповідань)
Шрифт:
Враз до вуха його долітає щось, що робить враження холодної води, влитої за комір. Але то йому видалося лишень, і він знов опускає підняту голову.
У ту ж саму хвилину гучним голосом Савченко гукає вдруге:
Філоксера!
Тиховичеві наче іскра гаряча пролітає від голови до спини. Сон раптом пірхнув від очей, голова стала свіжою. Він трохи блідне і, зітхнувши немов з полегкістю, вимовляє одне слово:
Єсть!
Циган ще довбався чогось під кущем, але Тихович так гримнув на нього: «Загортай!», що бідолашний «фараон» з переляку випустив з рота люльку та стрімголов кинувся
В Тиховичеві прокинулись, мабуть, войовничі інстинкти. Твердою ходою, забувши про втому, шпарко подався він у той бік, звідки чутно було Савченків голос. За хвилину Тихович дивився на ворога, а той ворог, дрібненький, ще менший за рослинну тлю, спокійно сидів жовтими купками на корінцях винограду.
Кому вона ворог, а мені приятель, — жартував Савченко, показуючи на філоксеру. — Якби не оце створіння, я далебі заснув би під кущем, так сьогодні парно якось у повітрі.
Тиховичеві не до жартів. Якесь роздратування обхоплює його, — його все гніває, все дратує: і той Савченко з вічними жартами, і та небажана філоксера, що приносить завжди з собою стільки прикростей, і Савченків робітник, якого Тихович так любить, а проте не може спокійно дивитися на його повільні рухи, з якими той заходжується біля дезинфекції, миє гасом лопату, обтрушує свою одіж. Щоб не зробити в роздратуванні прикрої уваги невинному робітникові, Тихович сквапно мачає підошви у гас, щоб податись далі, але в ту ж хвилину Рудик кричить з другого кінця виноградинка:
Сюди гас! Філоксера!..
Тихович біжить туди, чіпляючись одежею за лозину та тички, що ще більше роздратовує його. Ось мотузочка від лупи зачепилась за тичку, прип'явши Тиховича до куща, а ось кущі сплелись стіною, не пускають його далі, наче благають не губити братів їх, повних ще життя й сили. Але Тихович нервовим рухом розриває лози і йде далі.
Зараза ще молода, — показує йому Рудик рясний корінець, обліплений жовтими, як цитрина, бульбашками з дрібною, як мак, філоксерою.
Показується, що філоксера розкидана по цілому винограднику, а зараз хоч молода, та сильна.
До кого належить цей виноградник? — гукає на свого цигана Тихович.
Циган бачить, що тут щось діється, але що — не розуміє. З витріщеними очима, наляканий, біжить він на Тиховичів голос.
Хто хазяїн цього виноградника? — питає вдруге Тихович.
Замфір Нерон.
Занотувавши назвище хазяїна, Тихович каже циганові копати абиякий кущ — і перша лопата землі оголяє жовті, покриті філоксерою корінці. В другому кущі — єсть, в третьому — єсть… Рудик гукає: «філоксера», Савченко жадає гасу.
Скрізь, на просторі сливе десятини, філоксера заклала свою колонію, почала тиху, повільну, але руйнуючу працю — і не відає, що над нею стоїть істота, котра сильною рукою відбере життя мільярдам ворогів винограду… але докінчить заразом і їх руйнуючу місію, себто знищить і сам виноград.
Тихович стоїть посередині садка і оком досвідченого вояка озирає будуче бойовище. Він вже забув на свою втому, на душне повітря, що пашить жаром, на порожній шлунок, що допоминається своїх прав. Цікаво б дізнатися, чи велику простору захопила філоксера, але вже пізно, вже на другу годину повернуло, а Савченко з Рудиком навіть задля такого незвичайного
В холодку, під крислатими горіхами волоськими, полягали розвідачі поспіль із робітниками та серед веселої балачки снідають, чим хто має. Годинка сну осміхається трудягам. Треба користати зі спочинку, бо за годину- півтори знов праця, аж поки більш-менш не визначаться границі заражених виноградників.
На щастя, за виноградник Замфірів філоксера далеко не пішла. В сусідньому садку знайдено кілька кущів, а далі — поки що було добре.
Надвечір, закінчивши роботу, Тихович поспитав цигана, чи не найнявся б він вартувати вночі виноградник. Циган охоче згодився.
Цей виноградник слабий. Ти повинен його вартувати і не пускати нікого, навіть рідного батька. Ні худоба, ні людина не повинні ходити по винограднику. Штій?
Штій, домнуле…
густа трава. їдучи берегом Пруту, Замфір пильно придивлявся до виноградників, що чорніли смерком попід горами.
«От і стоять, як і стояли, ніхто їх не рубає,— думав він. — Та й хто б зважився збавляти хліб людям?.. А кричали: «Рубатимуть!., рубатимуть!..» Ет, вигадки! Чого ті люди не сплещуть часом… Вже коли сам «імперат» прислав їх обдивлятися виноградники наші, то вже певне йому навіщось це потрібно… Хай собі дивляться, то їх діло, аби людям не було шкоди…»
Замфір навіть повеселішав від тих думок. Затягши безкінечну пісню, він навіть і не помітив, як доїхав до садка. Навиклі коні самі зупинились перед тином. Замфір скочив на землю і почав розв'язувати фіртку. У ту ж мить від тину відділилася чорна постать циганова і заступила йому дорогу.
Не вільно! — сказав циган, кладучи руку на фіртку,
Що таке? що ти кажеш? — не зрозумів його Замфір.
Не вільно сюди, — обізвався вдруге вартовий, не беручи руки з фіртки.
Замфір засміявся.
Ти хіба не пізнав мене? Це мій виноградник, — сміявся він.
Я знаю, що ваш… Але він слабий — і доктор звелів нікого не пускати.
Замфірові потемніло в очах. Зразу він наче не розчовпав, про що річ, але за мить страшна думка блиснула йому в голові, а згасла злість спалахнула з новою силою.
Що? — скрикнув він, хапаючи цигана за барки. — Мене не пускати на мій виноградник?!
Нещасний циган аж присів зі страху. Перехиливши з покорою набік голову та витріщивши на Замфіра перелякані, благаючі очі, він невиразно белькотав:
То не я… Я нічого не винен… Доктор казав не пускати… хоч би рідного батька, каже, не пускай…
Але Замфір не слухав його: він тільки тіпав бідним циганом та кричав йому просто в обличчя:
Мені не вільно на свій виноградник?
Почекай же, — додав він трохи згодом, — я покажу тобі та твоїм докторам, як мати справу з Замфіром Нероном!.. — І з цими словами Замфір потяг цигана до річки.
Надаремне переляканий на смерть циган благав пустити його, пручався, кричав: Замфір волік його до річки. Вже на березі Замфір підняв цигана догори, аж той забовтав ногами в повітрі, струснув ним і кинув на дорогу. Бідний циган покотився по землі, але, почувши волю, вмить зірвався на рівні ноги і, обмацуючись та проклинаючи Замфіра, потрюхав до села.