Дорогою ціною (збірка оповідань)
Шрифт:
Замфір відступив від стола і в дверях стрівся з паном писарем, одягненим на цей раз у свої чудові ясні галанці. Пан писар ще здалеку робив руками такі рухи, наче на мигах прохав вибачення за брак чемності у тої неосвіченої мужви.
Тихович сердечно подякував свому рятівникові.
За кілька хвилин молдувани розійшлися, а пан писар у вишуканих фразах оповістив Тиховичеві, що від недавнього часу помічає у вині «щось», що конче повинно бути філоксерою. Пан писар, боячись за своє життя, ладен навіть покинути вживання того шкідливого, зараженого хворобою трунку, скоро «доктор» знайде це небезпечним.
А коли Тихович заспокоїв його, зраділий пан писар попрощався, лишаючи Тиховича на самоті з невеселими думками про недавно минулі пригоди.
По неспокійній
Ранок був чудовий. В долині, над Прутом, стояв ще синій туман, але небо було ясне, прозоре, в повітрі віяла прохолода, а сонце весело осміхалось до яро-зелених акацій, жовтих комишевих тинів, прибитої росою дороги.
Спочатку все було спокійно. Але дедалі Тихович помічав, що жінки, котрі стрівались з ними, йдучи по воду, кидали на них ворожі погляди, відвертались та плювали. Деякі з-за воріт показували кулаки, посилаючи наздогін невиразні лайки. Дітвора вибігала з хатів і з криком: «Доктор, що псує виноградники! Доктор!» — підцькову- вала на них собак та шпурляла грудками. Кілька грудок пролетіло межи Тиховичем і Савченком. Собаки обпали робітників, сікалися до ніг та піднімали страшенний галас на ціле село. Тихович насилу стримував роздратованих робітників, не бажаючи бути свідком якоїсь ще прикрішої сцени. Тільки оден «грек» йшов спокійно, зі схиленою набік головою, з обличчям святого, що здався на ласку божу, і, здавалось, цілком не приймав на свій рахунок епітету «фараон», який припинала йому свавольна дітвора.
йшли так з півгодини. Аж ось скінчились очеретяні тини, лишилась ззаду остання хата над глинищем, і наша «філоксерна партія» опинилась у долині. Вогкість у повітрі, специфічний дух болота та аеру 1давали знати про близькість річки. Вузький, глибокий Прут блиснув врешті з-за прибережних верб, а попід горами зазеленів розкішний килим виноградників.
Вступили у перший з краю виноградник. Буйна листва кущів синіла під рясною росою, дихала ще нічною прохолодою. Тихович розставив робітників, загадав, які кущі обдивлятися, і покликав цигана. Не виймаючи люльки з зубів, циган підбіг, з покорою схиляючи набік голову,
— Копай отут під кущем, — навчав його Тихович, — не так, ширше треба… Тепер киркою обтруси з землі тоненькі корінці, обріж їх ножем та подай мені… Отак… а тепер копай з другого боку. Та гляди мені, обережно, щоб куща не підтяти…
Циган порається під кущем, незручними рухами обтрушуючи з нього росу, а Тихович пильно обдивляється кожний корінець, підсуваючи інколи під побільшуюче скло.
Грубе виноградне коріння обросло корінцями та тоненькими мочками, як бородою. Циган обтинає їх кривим косором і подає Тиховичеві.
Багато ж тих корінців — страх як багато. Оден, два, три… десять, ціла жменя, ціла купа… Тоненькі, брунатні, вони переходять з-під куща в Тиховичеві руки, а з рук падають на землю, як нікому не потрібні трупи.
Робота цілком захоплює Тиховича: він нічого не чує, нічого не бачить, опріч тих корінців, таких однакових, одноманітних, мертвих… Зерно піску, приліплене до кореня, блисне часом перед очима, налякана мурашка, мов божевільна, заметушиться, шукаючи захисту між корінцями, слизький хробак протиснеться крізь пальці і впаде на розкопану землю… Але корінці чисті, здорові, не знають ще свого смертельного ворога…
Загортай землю! — командує Тихович циганом, що пахкає
Штів, домнуле…
Тихович біжить наперед. Сплетені вусиками лози запинають йому дорогу, скроплюють росою, але йому ніколи зважати на це: він вже стоїть під кущем. І знов той дух свіжої розкопаної землі, і знов ті корінці… Кущ минає за кущем, рядок біжить за рядком…
Зігнуті в'язи починають трохи боліти, натужений зір та скупчена увага женуть усякі думки, в голові робиться якось неясно. А тут корінці, корінці і корінці… Ось мигнуло щось перед очима — жовте, кругле, дрібненьке… Невже філоксера? Увага подвоюється, зіниці ширшають, побільшуюче скло справляє свою службу. Ні, то не філоксера, то від механічної уразки напухла мочка… І знов корінці пересовуються перед очима, падають на землю непотрібними трупами… Десь здалеку, з-за стіни зеленої, чутно фальшивий голос Савченків:
Коли б мені зранку Горілочки склянку… — виспівує він.— Тютюну та люльку, Дівчину Ганнульку — Горілочку пив би, Люлєчку курив би, Дівчину Ганнульку До серця тулив би…— Гарні ідеали! — сміється Рудик з-під куща на другому кінці виноградника.
А Тихович пильно роздивляється корінці. «Люлєчку курив би, дівчину Ганнульку до серця тулив би», — лунає йому в ухах, а в очах починає рябіти. Тихович почуває потребу відірвати, врешті, очі від корінців; він підносить голову і з пільгою зітхає.
А навкруги так гарно. Сонце підбилось вже височенько, на небі — ні хмаринки. В прибережних вербах щебече птаство, зелений комиш стоїть нерухомою лавою. З румунського боку вартовий жовнір, спершись на рушницю, з-під широкого козирка придивляється до роботи на молдуванських виноградниках. По дорозі за Прутом поволі котиться гарба, запряжена волами, і немилосердно скрипить здоровими немазаними колесами…
Доволі, ніколи: циган підсуває вже цілий оберемок корінців. І саме тоді, як корінці, мов безконечні батови 1війська перед отаманом, пересовуються перед очима в Тиховича, думки натовпом, але без ладу лізуть у голову. «Кого винуватити у тих обопільних прикростях, у тих непорозуміннях, які постали межи нами а молдуванами? — думає Тихович. — Чи не краще б поставити діло так, щоб молдувани дізнались про філоксеру перш у школі від попа, а не від нас, що злітаємо, як сніг на голову, на те, аби знищити виноградники, збурити селян та поїхати далі, на нові прикрості й прокльони… Але чого цей корінець має такий нездоровий вигляд? Треба його пильніше оглянути. Ні, нічого… Та хто ж винен: ми, освічені, чи молдувани — темні?.. Ану, колупнути кору цього грубого кореня… Бач, тут цілий світ під корою… Акариди та грибки розкошують собі у цій трухлявині. Але філоксери нема. Ну, і слава богу… Це вже кілька виноградників обдивилися — і все гаразд досі. Може, й не буде тут філоксери. Коли б не було… а то живий жаль бере рубати такі розкішні кущі, та ще обліплені кетягами. Але як душно… вже, мабуть, полудень, треба б спочити трохи, ну, та нехай тоді, як скінчимо цей виноградник… Тільки шия вже болить, в голові туман, думати важко… І навіщо вони дзвонять лопатками, ті робітники., це так дратує нерви… А корінців же, корінців! Оден скидається на другий, оден такий, як другий, так наче всі ті переглянуті вже купи були одним довгим, безконечним корінцем. Ні, ті корінці просто гіпнотизують людину, притягують очі… і не хочеш дивитися, а дивишся, не можеш очей відірвати від них… Ех, треба прочуматись трохи, стрепенутися…
Тихович кидає останні корінці, підводить голову, дивиться на небо і… о, боже! на небі… бачить він цілу купу темних корінців, що розсипаються, крутяться, мигтять в його перед очима, приймаючи різні форми… Тихович здвиг плечима, протер очі і глянув на землю. Але там вже чигає на нього працьовитий циган з покірливо схиленою набік головою та цілим снопом корінців на лопаті. Ах, ті корінці! Під кущем корінці, у цигана корінці, в руках у Тиховича корінці, біля його ніг теж корінці… Ні, справді можна здуріти від тої повіні корінців — брунатних, жовтих, білих, тонких, грубих, з землею і без землі корінців!.. Шість годин дивитися на одне й те саме, шкварячись до того на червцевому бессарабському сонці… Тихович чує, що йому млосно, що очі готові от-от заплющитися, і здобувається на рештку енергії, аби скінчити виноградник.