Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
Шрифт:
…Кожна мати буде мати сина, кожен тато буде мати доню, кожна сестра буде мати брата, кожен брат — дружину буде мати.
А житимуть вони в білій хаті, городи оратимуть, житом засіватимуть, дощу раннього та пізнесенького у Бога прохатимуть.
А приїдуть турки, татари та ляхи, хотітимуть забирати — до полону.
Голови потяти чи в рабство продати.
То візьмемо шаблю, а візьмемо другу, кониченька засідлаєм, не стерпим наругу.
Та візьмемо чари, чари не простії, чари золотії, іще й глибокії. Будем вино пити опосеред ст'eпу, а в степу немає й одного
— Чогось воно, брате, наша скатертина та й зачервонилася.
— Вино молодеє, братіку мій вірний, перелилося.
Орли високо літають, а ворони крячуть, несуть мого сина, сам отаман плаче.
— Чого плачеш, отамане, сльози не втираєш? Ачей, шабля твоя щерба чи злота не маєш?
— Не того я, небого, сльози не втираю, — шабля гостра, злота доста, Бог нам помагає.
Повертаються над палацом з білосніжними колонами, у вікнах світло грає золоте, музика грає, на терасі сміються панни юні пустотливо, а перебори кришталю, а вогники свічок межи серцями, а усміх, рівновага, сходи — і на півнеба пахощі бузку, а на півнеба пахощі черемхи, умиті свіжою водою сеймовою вологі пасма, що слухняно прилягають на чисті чола, де ні шрамів ще нема, ні борозен, засіяних даремно; летять собі, кричать собі, вертають, — іще одне століття — тануть, як іскри та вінки, як риба, що зірвалася з гачка, як постать із торбами біля мосту.
У повітрі тільки дим-та-піна столітнього бузку, що котить свої хвилі сині понад палацом, за ріку.
Такої ночі кожен сам собі пророк; такої ночі кожен сам собі вітчизна; і сам собі Петро, Іуда, тризна, і поцілунок та плювок, шолом спасіння, меч духовний.
Кінець восьмого концерту
Концерт № 9
Ластівки світяться; білосніжні дерева сяють золотою галузкою; ріка палахкотить передвечірня, і риба в ній вибухає гострим променем; від жінок з немовлятами на руках — світло; і перекинуті догори лемешами плуги горять по-нетутешньому сумирним полум'ям, а на обличчя потомлених мужів теж вкладається відсвіт.
Зорі лапаті невдовзі стануть над дужою і тьмяною землею, луки та вулиці якої заповсюджують буйно-зелені хвилі сеймової повені; зорі надають змісту словам.
Усе вродило.
Востаннє озираюся на круту батуринську гору, на рясний ключ журавлів, які випливають з-за палацу Розумовського; а перевізник уже стоїть поруч, скручує цигарку і більше ніхто не надходить, і я один сідаю у довгий дерев'яний човен. Хлюпаючи, ширшає смужка між нами і все дальшим берегом; журавлі летять мовчки, як намальовані, свіжо пахне вода.
Це треба говорити поволі: «І сіється життя крізь пальці, мов зерно, у чорну всепрощаючу планету Бога; бо ж Він теж живе тут; ще б трохи отакого часу золотого в людському тілі, дарма, що в ньому я Тебе не осягну».
Але перевізник хитає головою. «Вродило все», — говорить він і цигарковий дим летить над рікою, а потім заплутується у червоних верхівках верболозу, які де-не-де стримлять із Сейму. За кожним помахом весла ближчає Матіївка, ближчає вечір; уже чую, як повертається череда, як тихенько подзвонюючи, вищає
І нічого не страшно.
Ось уже й берег, дві жінки, Марта й Марія, чекають перевозу. Шукаю в кишені мідяки, приготовлені ще з Батурина, простягаю їх перевізникові. Він замислено дивиться на гроші, а тоді на мене. Металеві кружальця пересипаються в мозолясту долоню. «На тому березі вип'ю пива за твій святий супокій», — каже перевізник. Я стрибаю на мокрий пісок, а жінки всідаються в човні і ось уже немає нікого, тільки тиша, тільки зоря — одна, і друга…
Усе вродило, нічого не страшно.
До мене підходить хлопчик, обома руками тримаючи високу тонку свічку.
— Добрий вечір, — вітається він.
— Вечір, — відказую.
— У вас є сірники? Мені треба запалити свічку.
Сірники в мене є. Свічка спалахує золотим, як вербова квітка, вогником. Теплий легіт обережно погойдує його, наші тіні у такт похитуються на хвилях.
— А тепер ідіть за мною, — каже хлопчик, — я вас проведу. Тут уже недалечко.
І тоді вперше за весь вечір у переповненому зорями небі озиваються журавлі.
Електричка поволі котиться між засніжених лугів. Поклавши під голову «Осінь Середньовіччя» Гейзінґи, лежу на лаві, мріючи про те, як добре і чисто заживу після повернення. Повний місяць угорі затягнений світлою габою.
І вже нема неприязні, і вже зникають недовіра та нехіть, поступаючись місцем великому бажанню: здобути спокій, кожною ціною, не спокій посмертної маски на зношених рисах, а мудру сумирність живого обличчя.
Пора вже вчитися мудрості, годі нищити тіло, досить зраджувати душу. Це ж вона, моя душа, проказує такі слова опівночі, під перестук коліс, душа змучена і злякана, як земля; ти зраджував, а вона залишалася вірною; ти голосно брехав, а вона пошепки казала правду; ти грішив, а вона спокутувала.
Давно це почалося, довго так тривало.
Розсуваються двері, до вагону заходить хлопчик, тримаючи незапалену свічку.
— У вас є сірники?
Я підводжуся з лави, обмацую кишені. Сірників нема.
— Спитай іще в когось, — раджу.
Порожній вагон потопає у місячному сяйві.
— Мені треба було у вас, — неголосно відповідає хлопчик і виходить.
А я залишаюся.
Треба тихесенько прочинити дерев'яні двері, обережно зазирнути всередину. Стіл. Лава. Ікони. Рушники. Піч. Так ось вона яка, моя нова хата. Свіжа долівка, притрушена татарським зіллям, за столом сидять два діди.
Це мої діди.
Так ось вони які, мої діди.
Свічка капає на пальці, пече. Гойдаються вишиті рушники на стінах, у такт похитуються тіні дідів і тільки ікони нерухомі.
— Насилу добрався? — питає один з дідів, підводячись назустріч.
— Ну, здоров, — обіймає мене.
Сейм десь недалечко, — у прочинені двері долинає шум його темних хвиль, запах торішніх водоростей. Я озираюся на небо і не впізнаю жодного з сузір'їв; дуже близько, можна рукою доторкнутися, світиться зелена зоря, велетенська куля.