Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї
Шрифт:
12. Отче наш. Зриме коливання маятника викликає незримий, на перший позір, рух стрілок; отож, можна сказати, що маятникова мета полягає в обертанні стрілок. Гаразд. Але яка мета цього циклічного обертання, прообразу безмежності? Означування. Стрілки вказують на числа, які є символами годин. Добре. Але яка мета цього означування? Воно нібито надає сенс буттю, вносить розрізнення і лад у безлад та тотальність. Тільки означене, ритмізоване, структуроване вносить ясність у життя, роблячи його, відтак, стерпним — бо ж змістовним. Але ось що характерно: і знаки-символи, і ритм, і структура, і властиво, зміст, походять з-поза життя, тобто з небуття, з Нічого. Тільки щось, просотане Нічим, тільки життя, прострочене смертю є справжнім життям, реальним чимось, а не безживною імітацією. Тому, строго кажучи, кожна імітація позбавлена сенсу. Достатньо буде згадати про створення Голема. Людей не створюють, їх народжують. І тому кожна без вийнятку людина — дитина Бога.
13. Будильник. Чим довше перебуваєш у в'язниці, тим усе відшліфованішими стають твої звички,
14. Безвість. Колись ми болісно очікували на звістку. Щось неймовірно важливе, щось кардинально необхідне для подальшого життя мали сповістити нам невідомі гінці незнаного короля, перевтомлені далекою дорогою і безліччю небезпек та перепон, які чигали на ній. Ми б налили їм вина, дали повечеряти і перебратися в сухе. Проте, як і завжди в подібних випадках, ніхто не з'являвся. Ми опанували сякі-такі ремесла, щоб заробляти собі на хліб; багато хто завів сім'ю і збудував для неї житло; дехто помер або збожеволів, деякі просто опустилися, переважно через надуживання алкоголю. Перші почали засуджувати останніх — і навпаки. Але стривайте, браття, чи варто це робити? Адже звістки — не було? Не було. Гінці не приходили? Ні. Часом з'являлися прояви, що видавали себе за гінців, але ми швидко навчилися упізнавати таких і проганяти їх із ганьбою. Однак жодного справжнього гінця ми так і не дочекалися. Отож, нічого не сталося? Нічогісінько. Тоді давайте радіти. Якби нам принесли звістку, наказ, доручення тощо, а ми не вислухали їх, або, вислухавши, відмовилися виконувати доручене, тоді б ми могли звинувачувати одне одного і самих себе досхочу; тоді б ми стали переступниками або навіть злочинцями. Але й сього дня, і до смерті ми будемо готові зустріти вісників і здійснити все, що від нас залежатиме, для сповнення волі того невідомого короля, який їх пошле. Хоча, правда й те, що чим ближче до старості, тим глибше ми переконуємося: найкраща звістка — це відсутність будь-яких звісток. Можливо, ті гінці загинули в дорозі. Можливо, вони заблукали або знехтували своїм завданням. Подібні обставини не залежать від нашої волі. І ми будемо жити далі, так, як жили досі, так, як житиметься, — адже більше нічого не сталося, браття, нічогісінько.
15. Кіно і Платон. Пригадуючи кінофільм або розповідаючи про нього комусь іншому — щ'o ми бачимо в цей час внутрішнім зором або, ліпше сказати, очима пам'яті? Ряд картин, не обов'язково розміщений у тому самому порядку, в якому він постав перед нами при перегляді. Се можна порівняти з колодою карт: режисер пропонує нам колоду, в якій карти розташовуються у зростаючій послідовності, від шістки до туза, тобто у відповідності з режисеровими уявленнями про цілісність. У нашій пам'яті ці карти перетасовуються і розташовуються, відтак, у довільному порядку, а деякі з них губляться, падаючи на підлогу. Вслід за дамою іде шістка, а за нею валет або дев'ятка. Жодного тобі уявлення про ієрархію! І все ж цей очевидний безлад також тримається на певному стрижні. Наша розповідь — бліде, нечітке, багато в чому неточне, але все ж відтворення первісної послідовності картин, забарвлене індивідуальними трактуваннями і розгадками режисерового задуму. Переглядаючи фільм удруге, через певний проміжок часу, ми дивуємося, зустрічаючи знайому сцену зовсім не на тому місці, де вона, на нашу думку, мусила б бути. І досить неохоче з цим погоджуємося. Подібні метаморфози відбуваються і з нашими снами, і зі спогадами назагал, які, подібно до кінофільма, є зразками згущеного часу. Відмовляючись від нашої свідомої участі, пам'ять робить неперервний і необоротний час дискретним і повторювальним. Можна припустити, що існують стійкі форми подібної роботи, та що саме їх мав на увазі Платон, розповідаючи про архетипи.
16. Нічний осінній рок. Слухаючи старі рок-групи, такі, скажімо, як «The Doors», «Led Zeppelin» або «Pink Floyd», раптом ловиш себе на думці, що се вже глибока історія. Отож, наша юність, просякнута їхньою музикою, — теж історія і ми непомітно для себе зістарілися? Адже багатьох із тих, хто грав сю музику або слухав її разом з нами, уже немає серед живих. Але ж ся музика, навіть запиляна на мільйонах адаптерів, залишається для нас новою і живою, майже тотожною тій, якою ми почули її уперше. Чим, у такому разі, є історія — отим «майже»? Ледь помітні спотворення улюблених ходів і фраз, щось на кшталт зморшок, які торкнулися коханого обличчя; деякі речі перестали подобатися взагалі, деякі викликають сміх і бажання спародіювати їх, ще інші, до яких ми давніше залишалися індиферентними або ледь «теплими», тепер стали найулюбленішими — поруч із тими, які й не переставали ними бути. Отже, історія — се не радикальна переміна або, точніше, заміна одних речей іншими; се певна передислокація, подібна до перестановки шахових фігур у одній і тій самій партії, при чому деякі постаті зникають, а нові не можуть з'явитися аж до кінця от сеї гри. Історія закінчується разом з нами. І як би не набив оскому цей образ, але ми продовжуємо жити при світлі погаслих зірок і орієнтуватися по них. Сьогоднішня творчість Маккартнея або Гаррісона нічим не поступається,
17. Війна з речами. Я знав одного чоловіка, що майже безперервно воював з речами, при тому, що вони не нападали на нього першими. Цей чоловік постійно заплутувався у шнурах до електричної лампи або праски, горнятка з чаєм випорскували йому з рук і розбивалися вдрузки, ґудзики на сорочці відлітали, ножі ламалися того ж таки дня, коли він їх купував… Згодом я довідався, що той чоловік був наркоманом, тобто відсутнім серед присутніх, солдатом небуття серед сущого. Він уже повернувся до своїх, але речі, з якими він боровся протягом недовгого напівбування, не радіють з цього приводу. Вони тужать за тим, що йому не вдалося прорватися до них, — або, принаймні, перемогти їх. Речі такі безпорадні у своїй вічній любові до минущого. Найгірше, що може статися з ними — це не розбитися або поламатися; найгірше для них — це пережити свого власника, яким би паскудним він не був з людської точки зору. Може, ще й тому слово «річ» — жіночого роду.
18. Збудуй хату. Тільки той, хто ціле життя не мав де прихилити голови, може зрозуміти і навіть відчути те неймовірне щастя, дароване самотникові після довгих безпритульних блукань і ночувань по чужих людях, нехай навіть найдоброзичливіших, по вокзалах, готелях, покинутих сторожках у лісі, кочегарках тощо; щастя: прокинутися серед ночі у власній хаті, виглянути у вікно і побачити, що там падає тихий лапатий сніг, послухати, як злегка поскімлюючи, пес вичісує бліх, а потім неквапливо доїдає рештки вечері зі своєї миски; щастя: доторкнутися рукою до теплої стіни, яку будував, захищаючись від ненатлого безмежжя та безчасу, перекриваючи доступ хаосові і релятивізму. Тільки той, хто має власну господу, може вірити в Господа і любити Його. Тільки той, хто одгородився од людей, може вийти їм назустріч. Тільки створивши собі осердя, centrum, можна одділити сакральне од профанного, побачити їхню відмінність і сущість. Якщо ж не істнує господ — тоді все дозволено. І тоді твердь розчиняється у воді, світло у пітьмі, душа вивітрюється в безвість — і нема тоді про що говорити, мовчати й говорити знову.
19. В очікуванні снігу (Миколі Рябчуку). Ми всі перебуваємо в очікуванні снігу, затято тримаючи очима нерухомість грудневого краєвиду. В оцьому триманні — одна з найбільш характерних рис нашого людування, нашого способу виконувати буття. Перебування в очікуванні і триманні, хисткий трон, з якого ми правуємо незримо окресленим простором краю між сущим та істотним. Коли приходять сніги — а вони таки приходять, рано чи пізно, — вони застають нашу бездержавну владу украй роззосередженою; вони застають владу, яка тримає нас у полоні тримання і виконання. Сніги збирають нас. Сніги — це Логос, який відбирає у нас німу владу, повертаючи натомість голос. Але і тримання, і виконання, і людування так само дар снігів; відсутніх снігів. І тому, відібравши у нас владу тримання та виконання, визволивши від очікування, очистивши від людування, сніги збирають нас у волі, у непричетності й осібності, повертаючи всетишу без-дарності, забираючи у непридатність. Але ми все одно повертаємося, рано чи пізно, потрапляючи до нерухомої пастки очікування, потрапляючи до тримання, перебуванням виконуючи буття. Ми є.
20. В очікуванні Троянди. (О. Г.) Ти знову снилася мені сьогодні — а за вікном у цей час летіли перші сніги і лягали на голодну землю, і танули. Я чув крізь сон, як скрапували танучі сніги, чув безшумний лет їх — і продовжував блукати з тобою маленьким передріздв'яним містечком, шукаючи помешкання, винайняте нами на короткий час у старої неохайної жінки; помешкання було так само неохайним і старим, але тепер це вже не мало для нас значення, — тому що зовсім поруч стояло Різдво, тому що минуло сім років, відколи ми почали цей нечуваний роман, тому що ми були самі і кохали одне одного, божевільні, приречені, безсмертні. Це так дивно — бачитися лише у снах або у віршах, бачитися на письмі, бачитися на єдину мить, осяяну сполохом, вічно ту саму і щоразу інакшу; і не знати, хто влаштовує нам ці летючі побачення; і не знати, коли ми побачимося наступного разу; і знати, що побачимося неодмінно — посеред пекла, посеред Раю, посеред Землі, в осерді нашого серця, єдиного для двох, Трояндо, яка знову снилася мені сьогодні, в один із найнебезпечніших, найубогіших періодів моєї таємної подорожі квітучою долиною сліз, — і скрапували танучі сніги, і гордо стояли зимові дерева, у відчайному вабленні простягнувши голі осніжені віти до неба, в якому очікувала Ти.
21. В очікуванні Різдва (Ігореві Римаруку). Різдв'яна ніч, убогий ангел, ситі і байдужі пастухи, які розважаються переглядом еротичного фільму; до неможливості потворно перекладена Біблія, моторошні друкарські помилки, дика мова літургії. І все-таки він продовжує прилітати сюди; сюди також. І все-таки. Розмолені хлопчаки з розпашілими щічками і моцартівськими веселощами в очах; чемні, принишклі дівчатка у святкових строях; статечні господарі, перевтомлені господині, догасаючий народ. Чистий ангел співає у морозяному небі, дмухає у золоту сурму, ронить білі пера на засніжену землю і сльози його замерзають на льоту, — обдерті шати, ветхі Євангелії, вм'ятини на золотому інструменті. Вони більше не повірять, хлопчику; оці, отакі — не повірять, скільки б ти не старався, скільки б не перекидався через голову у височенній пітьмі безбожного неба. Після всього, що сталося, а найгірше — не сталося — тут, твоя вість не стосується їх. Треба було тут допомагати. Треба було тут втручатися. Треба було тут царювати — бідне, безпритульне дитя, якому так палко вірили діти і ті, хто не від світу цього, — упродовж двохтисячолітнього снігопаду. Бог не народжується протягом однієї ночі; Бог народжується протягом не одного життя.