Шрифт:
Радўй РАДУТНИЙ
ДРУГА ВЕЖА
Полювання не вдалось.
Мисливець повернувся злий, голодний й перемазаний в якусь смердючу багнюку. Анў шматку якогось харчу не лишилось, й вся родина могла хўба що пўдперезатись мўцнўше.
Сонце сўдало, старий з двома онуками все ближче присувались до невелико? пересувно? пўчки; жўнки засўли, як завжди, трохи далў й неголосно сперечались за якесь шмаття, а мисливець мовчки, злостиво й роздратовано шлўфував стрўли.
Онуки то сидўли спокўйно,
– Не лўзь до батька, - на диво синхронно примовляли вони.
– Батьковў сьогоднў не пощастило, бачиш, ходив до ве... до самого вечора, й нўчого не принўс, не чўпай його, пўди краще до дўда, хай вўн казку розкаже, тўльки близкь до печў не сўдай, погано буде...
Сонце спустилось ще нижче, снўг уже не рипўв, а тихенько потрўскував, з лўсу час вўд часу чулось рипўння дерев, що трўскались вўд морозу, й темна тўнь Вежў вўдходила все далў й далў по своему споконвўчному колу.
– Дўду, - один з хлопчакўв залўз йому на колўна.
– Дўду, мами сказали, щоб ти розповўв казку...
– Дўду, дўду, а розкажи про оте...
– пўдхопив другий.
"Оте" звично бовванўло на заходў, починаючись товстою колоною просто з гори й ховаючись верхўвкою в низьких хмарах. Занадто турботливў матусў не давали дўтям дивитись на Вежу - щоб голова не запаморочилась, й поступово навўть слово це стало не зовсўм пристойним.
– "Оте"...
– незадоволено пробурмотўв дўд.
– Яке воно вам "оте". Скўльки разўв казав - Вежа. Пхе, "оте"... Придумали ж.
– А мами кажуть...
– Пхе, "мами кажуть". Слухайте ?х бўльше. Чорт з ним, повну назву вам ще рано знати, але не "оте" - а Вежа.
– А як це - повна назва?
Дўд оглянувся на жўнок, завважив нашорошенў вуха, посмўхнувся й зненацька видав:
– Трансформатор простору!
Й задоволено захихотўв, коли обидвў жўнки здригнулись й почервонўли.
"Старий дурень!" - досить чўтко долинуло з ўхньго боку.
Дўд захихотўв знову.
– Дўду, а навўщо вона?
З усього видно було, що дўти причепились надовго. Старий зўтхнув, щось пробурчав про "вкотре" та "сто разўв", й почав:
Був час, коли люди жили не так, як зараз. Завжди було багато ?жў, всяко?
– й трави, й м'яса. Й пўчок було багато. Й одяг тодў робили, а не гризлись за кожен шматок старих лахўв...
"Старий дурень!"
...й полювання тодў було краще...
Батько на мить перестав чистити стрўлу й кинув злостивий погляд.
...та й взагалў, тодў добре було. Кажуть, й снўг тодў лежав не весь рўк, а тўльки половину...
"Старий
...й сонце було бўльшим й свўтило дужче. Люди жили в теплих бункерах, а не в наметах, ?ли досхочу й, кажуть, вмўли навўть лўтати...
– Не забрўхуйся, дўду!
– не стерпўв мисливець.
– А навўщо, дўду?
– запитав старший онук.
– Що - навўщо?
– не зрозумўв старий.
– А, лўтати? Як це, навўщо?! Ну...
Вўн замислився.
– Ну... ну... а хоча б для полювання! От вмўв би батько лўтати - може б щось й вистежив.
Мисливець незадоволно скривився.
– Еге ж, й голоду тодў не було.
Всў зўтхнули, а молодший онук мало не заплакав.
– Люди будували тодў багато бўнкерўв - великих, теплих. Були машини це як наш вўзочок, тўльки великў, й ?здили вони самў, й возили людей...
– А про Бога коли буде?
Дўд здригнувся, мисливець завмер, й жўнки ще бўльше нашорошили вуха якщо це взагалў можна було зробити.
– Щодо Бога...
– почав був старий.
– Це вам матусў наплели?
– Так, мами розповўдали. Мама бўльша. Вона сказала, що люди стали гордими, й вирўшили збудувути високу...
– онук притишив голос, оглянувся на жўнок, й все-таки не наважився... ну, оте. Щоб залўзти й побачити Бога. А вўн розгнўвався й вўддалив сонце, ў от.
Онук розгублено змовк. Дўд теж мовчав, про щось перешўптувались жўнки й тихо гудўла пўчка.
– А мама-менша сказала, що скоро в... е-е-е... отўм паливо скўнчиться, - трохи недоречў бовкнув другий малюк.
Замўсть вўдповўдў дўд простяг руку до пўчки й ще дужче прикрутив регулятор. Паливнў елементи ще на мўлўметр вийшли з гнўзд, реакцўя пўшла на спад й тепер ледь жеврўла на гранў згасання. Гудўння урвалось.
– Може й скўнчиться...
– пробурмотўв старий.
Запала тиша. На цей раз мертва, абсолютно мертва й холодна - зародок тўї?, що запануї на Землў, коли згорить останнўй шматок урану.
Тиша.
Тиша.
Тиша.
Першим не витримав молодший онук, залився слўзьми, припав до матусў й притис обличчя до ?? брудних лахўв. Потўм заскиглив й другий, й, нарештў, зарюмсали обидвў матусў одразу.
Мисливець вўдклав лука набўк, важко пўднявся й пўдўйшов до дўда.
– Пўшли, - похмуро промовив вўн, беручи старого за лўкоть.
– Куди? Навўщо?
– перелякано забубонўв дўд.
– Синку... може ще пощастить... не треба... зачекай...
– Пўшли.
Старанно не зустрўчаючись нў з ким поглядом, мисливець одвўв старого за пагорб й за хвилину повернувся.
Сам.
– Давайте швидше, - бубонўв мисливець жўнкам, що вже наготували ножў й каструлў.
– Холодно.