Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз
Шрифт:
Маргарита відчула себе оголеною і беззахисною під пронизливим поглядом цих крапчастих очей.
Нарешті Маргарита змусила свій розум діяти. Вона гарячково намагалася знайти шлях до порятунку. Вона могла придумати лише одне, поки не стало ще занадто пізно: з рішучістю відчаю вона дозволила своєму Хань розтектися по всьому тілу і перетворитися на щит. Самий потужний з відомих їй щитів — повітряний. Вона зробила його твердим, як сталь.
Непроникним. Вона вклала в нього всю свою біль і ненависть.
Тонка усмішка
— Повітря, значить? За допомогою дару я здатна тепер його бачити. Показати тобі, що я можу з ним зробити? Що може з ним зробити дар?
— Творець захистить мене, — німіючими губами прошепотіла Маргарита.
Тонка усмішка перетворилася на злобний оскал.
— Ти так думаєш? Зараз ти переконаєшся, що твій Творець безсилий.
Вона скинула руку. Маргарита чекала вогняної кулі. Але ні, це виявився повітряна куля, така щільна, що спотворювала перспективу. Вона з ревом понеслася на Маргариту і пройшов крізьїї щит так само легко, як полум'я пропалює папір.
Це було неможливо: повітря не в змозі зламати собі подібний щит, особливо такий міцний, як у Маргарити. Але цей повітряний потік був створений не звичайною сестрою, а сестрою, яка має дар. Дар чарівника.
У наступну мить Маргарита виявила, що лежить на землі і бачить над собою зірки. Прекрасні зірки. Зірки Творця. Тільки вона не могла дихати. Просто не могла.
Дивно, але самого удару вона не пам'ятала. Тільки відчуття того, що її змусили різко видихнути повітря. Їй було холодно, але на обличчі вона відчула щось тепле. Тепле і вологе. І це було приємно.
Ноги не слухалися. Як не старалася, вона не могла змусити їх рухатися.
Маргарита злегка підняла голову. Силуети сестер, здавалося, маячили десь в неймовірній далині. І сестри, всі як одна, дивилися на неї.
Маргарита опустила погляд на свої ноги.
Те, що вона побачила, було жахливо.
Нижче пояса в неї нічого не було. Тільки якесь криваве лахміття. Де ж решта? Ноги, напевно, десь тут. Вони повинні бути десь тут.
Вони дійсно були тут. Вони валялися неподалік. Там, де вона тільки що стояла.
Так. Тепер ясно, чому вона не може дихати. Але повітряний потік не в змозі розірвати людину навпіл. Жодна з сестер не здатна на це…
«О Творець, чому Ти не прийшов мені на допомогу? Я виконала волю Твою. Як же ти допустив таке?»
Вона, ймовірно, повинна відчувати біль, адже так? Що ще може відчувати людина, розірвана навпіл? Але вона не відчувала болю. Зовсім.
Холод. Вона відчувала лише холод. Але кров у неї на обличчі була теплою. Це було приємно. Їй це подобалося.
Можливо, Творець допоміг їй тим, що позбавив від болю? Звичайно ж, це так. Творець забрав її біль. «Дякую тобі, О Творець. Я зробила все, що могла. Пробач, але я зазнала поразки. Пошли іншого».
Чоботи поруч: Джедідія. Чоловік Джедідія. Чудовисько Джедідія.
— Я намагався
Її руки були розкинуті по сторонах. У правій руці вона як і раніше стискала золоту квітку. Вона її так і не викинула. Навіть розірвана навпіл, вона не випустила його. Вона спробувала зробити це зараз, але не могла змусити себе розтиснути руку. Вона гаряче бажала, щоб у неї все ж вистачило на це сил. Вона не хотіла вмирати з цим подарунком в руці. Але вона не могла розтиснути пальці.
«О Творець, я програла і тут…»
Усвідомивши, що це їй не вдасться, Маргарита зробила єдине, на що ще була здатна. На це в неї пішли останні сили. Може, хтось знайде її і зуміє задати вірний питання.
Втомилася. Як же вона втомилася!
Вона спробувала закрити очі, але очі не закривалися. Як може людина померти, якщо йому нікому закрити очі?
Над головою було безліч зірок. Прекрасних зірок. Тільки, здається, раніше їх було більше. Її мати одного разу говорила їй, скільки зірок на небі.
Але вона не може пригадати.
Ну що ж, тоді вона їх порахує.
Одна… Друга…
21
Давно це було? — Запитав Чейз. Семеро страшних на вигляд чоловіків, що сиділи навпочіпки перед нею і Чейзом, втупилися в нього і закліпали очима. Ні в кого з сімох не було ніякої зброї, крім ножів, а в одного не було навіть ножа. Тільки за ними стояли багато інших чоловіків, і у кожного був спис або лук, або те й інше відразу.
Рейчел щільніше загорнулася у важкий шерстяний плащ і хитнулася з п'ят на носки, щоб не так мерзли ноги. Вони вже почали леденіти. Вона погладила великий бурштин, що висів на шиї. Гладкий, схожий на сльозинку камінь під її пальцями став начебто тепліше.
Чейз пробурмотів щось, чого Рейчел не зрозуміла, і, поправивши на плечах чорний плащ, вказав паличкою на дві людські фігурки, нашкрябані на землі. Всі його шкіряні ремені, на яких висіла зброя, заскрипіли, коли він нахилився вперед. У кожен чобіт Чейза з легкістю помістилися б обидві ноги звичайної людини. Він постукав паличкою по картинці і, повернувшись, махнув рукою в бік нескінченної рівнини.
— Давно? — Він знову показав рукою на малюнок і ще раз змахнув рукою. Скільки днів тому вони пішли?
Чоловіки обмінялися словами, яких ні Чейз, ні вона не зрозуміли, а потім дід з довгими сріблястими волоссям і смаглявим зморшкуватим обличчям єдиний, хто замість шкури койота носив простий одяг з оленячої шкіри, — намалював на землі іншу картинку. Ну, це легко, подумала Рейчел.
Сонце. Старий почав малювати під ним якісь рисочки. Чейз терпляче дивився. Один ряд, другий, третій. Нарешті старий зупинився.