Дума пралісу
Шрифт:
І прийде час, коли я з твоєю могутньою допомогою покорю тьму та зіставлю з неї тільки тінь, аби моє світло могло на ній сперти свої проміння, як спирає воїн свою побідну ногу на груди покореного смертельного ворога.
І як перед мільйонами століть я мовив: «Хай буде світло», так колись я промовлю:
«Хай царює світло!»
Тоді розпадуться двері тьми, за якими лежить найглибша тайна буття.
І запанує між усіма моїми дітьми найвище, вічне Щастя».
Такий світ творчої думки показав я людям.
Кожний
Я поклав собі мету: перенести в душі людей світ, який я створив у своїй душі з проміння правди, з перлин краси і з огню щастя.
Але люди, з душ яких тьма прогнала Духа, почали несамовито глумитися з мене й мовили:
«Ти з нас богів робиш! Ха-ха-ха!
Ти — божевільний!
Адже ми черви, що повземо в холоднім намулі землі».
І побачив я, що моє творче слово паде на серця тих людей, як зерно пшениці паде на кремінну скелю.
О, прокляте безсилля творчого духа!
Бо своїм пекельним болем, своїми ясними радощами з позасвітніх висот, своїм віщим словом всеобіймаючої любові, братерства і божества я не міг убити в зародку найтяжчого злочину, якого допустилося людство.
Перший раз од початку всього творіння на землі людство розпалило загально світовий пожар і довгий час роздирало, розшарпувало, вбивало себе безцільно й божевільно. Але в цім несамовитім вирі кривавої боротьби тліла іскра життєвого щастя, бо мільйони людей, які тепер супокійно сплять під хрестами на безмірному цвинтарищі землі, вірили, що вони гинуть за ідею світла і добра. Гарно жити і вмирати за віру у світло навіть тоді, коли ця віра є злудою, самообманом.
Ось чому не страшні всі страхіття світового пожару.
Та найстрашніший час, який настав після всесвітньої братовбивчої війни. Бо коли в великому пожарі мільйони людей боролися з вірою в ясну мету свого змагання, то тепер, у повоєнній сучасності, вся віра щезла, душа погибла, сліди чуття розвіялися, людина скотилася в чорний вир несамовитого нищення, упадку й ганьби. У світовім пожарі все-таки боролася ідея проти ідеї за ідею, тепер бореться світове стерво за стерво!»
При останніх словах людини квіти й листочки на деревах легенько затремтіли, неначе злякалися, що з далекого, їм незнаного світу нагло приповзе до них якесь дивовижне жахіття й дуне на них холодною отрутою смерті.
А людина підняла важко на груди похилену голову й говорила:
«Моє слово губиться в загальнолюдському вирі здичіння, як губиться квітка у глибокому морі багновища.
Ніяка мрія не в силі народитися в серці сучасного людства, бо його пережерла їдь марності й нікчемності.
Ніяка ясна картина не може станути перед очима сучасних людей, бо їх заступила душлива хмара крамарського обманства та брехні.
Не треба теперішнім людям божеського творчого слова.
Їм давай лиш такі
Найкраща гармонія сучасного людства — це бренькіт брудної мамони, найцінніший ритм — проценти, найсолодші рими — п’яний регіт повій.
Люди прогнали зі свяченої домівки свого мозку духа й посадили на його місце ненажерливого божка на ім’я: баланс. Людська думка обернулася в число, серце у грошеву калитку, чуття в ніж, який ограблює та вбиває брата для низької наживи й жадоби окайданити йому тіло й душу. Земля стала склепом хліба, банком, складом машин, конторою, косарнею, люпанаром, де прокидаються змисли, що роблять колишніх дітей природи холоднокровно жорстокими личманами.
Куди ми йдем?»
* * *
З глибин верховіття пралісу виповзла темно-прозора тінь і легкокрилою хмаркою промайнула скоро понад голови створінь та розвіялась далеко на вечірньому крайнебі.
* * *
«Коли я побачив, що вогонь мого чуття родить лиш іржу ненависті, моє зерно добра марніє серед кукілю людських душ, безтямна розпука обхопила мене, бо нагло я почув, що Дух творіння зник із домівки моєї душі.
Даремно я ламав руки, даремно я тужив, болів, плакав, ридав за ним.
Даремно я днями й ночами благав його, щоб мені явився, молив його, щоб до мене обізвався.
Могильна тиша.
Може Дух творіння умер у мені!
Так, він умер у мені й зіставив мені безмірну глибінь болю і цвинтарну пустку чорної самоти.
І став я безсильною соломкою на розбурханих хвилях безконечної темряви.
* * *
У всебутті царить лиш одна всемогутня і страшенна сила. Її ім’я: закон падання.
Силою цього закону всі світи стрімголов летять у безодню смерті й нічогості.
В цім несамовитім леті великі тіла, мертві й живі, падуть на менші тіла, мертві й живі та роздавлюють, розтрощують їх.
Ось вам закон природи! Ось вам боротьба за існування, сонце, волю, небо, рай на землі!..
Але в тім божевільнім паданні у прірву жах смерті огортає всі думаючі й не думаючі єства.
І щоби припинити розтрощення на дні буття, всі єства, думаючі й не думаючі, почали судорожно чіплятися себе взаємно та крутитися, обертатися одні довкола других.
Крутиться земля, крутиться місяць, крутиться сонце й зорі і всесвіт.
І крутиться сонний Дух творіння.
Божевільний танець смерті перед розтрощенням на дні хаосу.
Ось вам правда, ось вам краса, ось вам щастя!
Ха! Ха! Ха!
* * *
Я, слабенька соломка серед океану тьми, найшов на його розшалілих хвилях другу слабеньку билинку.
І впав я на коліна перед нею:
«Будь мені моїм другом, моїм світом, будь мені моїм єдиним Духом, котрий умер у мені й у всесвіті».
І стала вона дружиною мені.
Але вона не бачила моєї душі, не плакала її сльозами, не раділа її радощам.