Дума пралісу
Шрифт:
Вона була бездушним єством.
Мій важкий біль, мої небесні думи, моє творче слово вона брала на вагу золота.
І промінювала його на блискучі шати, щоб чарувати очі своїх коханців!
Ха! Ха! Ха!
Останні звуки його сміху здушилися в наглому й короткому хлипанні.
* * *
«Нема в мене дружини, немає друга. Умер у мені Бог, умерло все.
Стільки болю й розпуки я вже винести не годен.
Досить чуття, досить думки, досить дитячої мрії!
Все дим, піна, омана, безодня.
Роздерти, розірвати раз на все цю роз’ятрену рану, що ім’я їй: свідомість.
Кінець.
Вічний
Браття звірі! Молю, благаю вас: Убийте мене!»
Голос природи
З найбільшим скупченням усіх сил своєї свідомості слухали всі створіння слів людини. І здавалося їм, що те людське єство з блідим високим чолом, розритим борознами болю й думки, починає виростати перед ними на таємно могутнього велетня, перед яким усі вони марні пилинки, атоми мраки, розірваної та стопленої світлом сонця. А коли почули слова людини «Убийте мене!», усі створіння здригнулися з небувалої тривоги. Чули, що ніхто з них не буде в силі вволити цю дивну і страшну волю людини. Але якби проти їхнього сподівання який звір зважився вбити цю людину, то створіння були певні, що тоді небо і праліс упали б на них, земля розступилася би під ними та пожерла їх.
А цар Лев був схвильований найбільше зі всіх сотворінь. З його очей і обличчя було видно, що все його пригноблення, з яким він сидів на судовій розправі, розвіялось тепер, а на його місце ступила велика ясність, бо його туга найшла свою мету, а його душа блиснула сяйвом нового пізнання.
Голосом, у якому тремтіло глибоке зворушення, покірна відданість, пошана й любов до цієї людини та журба за її долю, обізвався цар Лев до людини ось якими словами:
«Великий Духу! Ти не умреш! Ти будеш жити! Ти мусиш жити! Люди своєю бездушністю тебе вбивають — ми, звірі, разом із нашою могутньою природою спасемо тобі твоє неоцінене життя, великий сину! Глянь лише довкола себе на матір-природу! Невже розкішно-свіжа весняна зелень листків, квіток, лугів не паде цілющою росою на твою душу? Невже темний праліс не манить тебе могутньо таємною силою до себе? Дивися, як ясне сонце тебе леліє! Як синє небо до тебе усміхається! З поміж тінистого гілля з душі тисячів і тисячів птичок пісні життя й радощів ллються у твою душу! Невже вся та чародійна сила барв, голосів, пахощів, здоров’я, життя й розкошів матері-природи не кличе до тебе:
«Сину! Жий для Духа буття і для всіх сотворінь!»
Найбільші мудреці звіриного царства кинули важкі обвини на людину. Вони говорили правильно. Але вони не вичерпали всієї глибини думки творіння. Я чув це, але не був у силі зміркувати, в чім їх думки й почування були неповні й однобічні. Щойно з твоїх уст, людино, почув я слово Найвищої Мудрості. Тепер я радію, бо я пізнав мету творіння і шлях, яким усім сотворінням до неї змагати треба.
Мої мудреці славили природу як добру й могутню матір. Воно воістину так єсть. Але ні я, ні вони не знали, що й мати-природа не вповні звершена у всіх своїх висотах і глибинах. Щойно ти, глибокий людський духу, відкрив мені й моїм філософам важкі недосконалості природи. Найбільша з них — це те, що ти назвав законом падання, на основі котрого більше тіло роздавлює й розтрощує слабше.
Несвідомо я все почуваю якесь презирство до себе самого, коли я, цар усіх звірів, мушу вбивати своїх підданих на проживлення мого тіла. Не раз мені
Тільки одне природа влаштувала ліпше у звірів, ніж у людей, а саме: закон падання діє у звірів дуже скоро, миттю, так, що слабший звір майже не відчуває довгого конання й мук смерті. Зате в людей закон падання йде культурним шляхом, значить, люди вбивають одні одних поволі й безупинно.
Наслідком того люди вмирають мільйон разів, заки остаточно ляжуть у могилу. Звірі гинуть лиш раз і то навіть майже не знають, коли.
З твоїх слів, людино, я бачу, що всі створіння: і люди в нетрях своєї культури, і звірі на лоні природи сковані кайданами життєвої жорстокості.
Із тієї понурої ночі життя висвободить сотворіння Дух, який промовляє твоєю душею, о, творча людино!
Моїми устами говорить природа до тебе. Моє прохання — це прохання природи. Вона кличе до тебе:
«Жий, найліпший сину творіння й будуй у душах живих істот храм для Духа буття. Помагай своїм творчим словом і ділом Найбільшої Мудрості, Найглибшого Страждання й Надземної Любові покорити Найвищому Духові тьму та запанувати всемогутньо в душі всіх своїх дітей. Однайди тьмою привалену душу людства, а коли ця душа вмерла, воскреси її з мертвих і стань душею вселюдської душі! Тоді ти обернеш безпощадно жорстокий, жахливо вбивчий закон падання в закон святого небесного підйому. І тоді розвіється тьма і стане Дух творіння всемогутній. І настане рай на землі, бо Дух буття й живі істоти зіллються в одне Світляне Єство».
Коли цар Лев сказав ці слова, зійшов зі свого престолу, поклонився глибоко людині та припав перед нею головою до землі й лежав так непорушно.
За царем Левом усі звірі впали на землю.
* * *
І ті самі створіння, що уважали слово «людина» найбільшою образою й ганьбою для себе, лежали тепер марним порохом перед обличчям людини.
* * *
Обнова
Серед глибокої тиші, повної таємної величі, чути було лише легесенький шепіт пралісу, неначе з нього здіймалася ніжно-боязка молитва до Духа всебуття.
А на землі тільки одне створіння не могло запанувати над своїми почуваннями великих радощів.
І висловлювало їх притишеним зворушливим скавулінням.
Здавалося, що сонце зібрало всю свою силу, щоби перед заходом поглянути востаннє сьогодні на створіння на землі.
Воно промостило крізь верховіття пралісу золотий шлях, який запалав огненною рікою проміння і мрії та оповило своїм чудодійним світлом усе єство людини.
Почуття таємної нової сили, досі незнаного здоров’я й небесних радощів влилося після слів царя Лева зі сонячним сяйвом у душу чоловіка.
Він простяг руки до матері-природи та до всіх її дітей і закликав:
«О, сонце, земле, всі живі істоти, браття мої! Я хочу жити, бо ви своєю силою створили найбільше чудо: Дух творіння воскрес у моїй душі! Чую, як він росте в мені і я росту з ним і піднімаюся до нього. О, вічний Духу! Ти розбуджуєш у моїх грудях нову віру в сонце майбутніх поколінь. Ти кажеш мені, що найвища ціль буття: жити для живих істот і підіймати їх до божеської висоти. О, Духу творіння! Ти даєш мені загублену весну молодості й сили.