Дума про невмирущого
Шрифт:
Вiд цього стогону сусiд розплющив очi, теж синi, мов квiтучий льон, глянув на Андрiя i спитав по-польськи:
– Поранений, товаришу? Болить?
– А ти?
– пошепки запитав Андрiй.
– Я здоровий. Менi нiчого.
– Чого ж ти такий?
– Який?
– Синiй.
– Били.
– За вiщо?
– Втiкав.
– Багато разiв?
– Сiм.
– Ти молодець.
– Тепер уже не втечу бiльше.
– Злякався?
– Єжи Фурчак нiчого
– То в чому ж справа?
– Завтра менi зроблять укол.
– Укол?
– Так. А тодi до крематорiю.
– Хто тобi сказав?
– Лiкар.
– Звiдки тут лiкар?
– Ми ж у лазаретi.
– А не в таборi?
– Кожний порядний концтабiр має свiй лазарет.
– Ми в концтаборi?
– Так. Ти вперше тут?
– Вже був.
– Я теж.
– Але за що тобi укол?
– Суум квiкве. Ти знаєш латинь?
– Трохи, Я бачив цей напис на воротях табору i в судi.
– Тебе судили?
– Так.
– Отже, ти засуджений до страти?
– Нi. Я "бомба-генерал".
– Ти "бомба-генерал"?
– Так.
Єжи деякий час мовчав. Андрiй теж не говорив нiчого. Вiн вiдпочивав i намагався захопити в легенi хоч трохи повiтря, бо пiд час розмови воно пролiтало крiзь них, як вихор.
– Ти втiкав?
– порушив мовчанку поляк.
– Так.
– I вони поранили тебе?
– Так.
– Ти можеш не боятися укола.
– Я й не боюся.
– Вони не стануть тебе убивати. Вони почекають, поки ти одужаєш, i знову пошлють тебе розряджати бомби. Це страшнiше за смерть.
– Я не одужаю.
– Звiдки ти це знаєш?
– Я вмру.
– Дурницi. Скiльки тобi рокiв?
– Двадцять.
– В цi роки не страшнi нiякi рани.
– Однаково я вмру.
– Ти ще можеш вижити.
– Нi.
– Е, не кажи. Якби менi тiльки рани, я б вижив. Бо я мав утекти звiдси й добратися до своєї Вiсли. Але укол зробить свою справу. Вiя дiє безвiдмовно. Десять хвилин - i раптова смерть, як вiд розриву серця. А тодi - крематорiй. Це дуже сумна iсторiя. Правда ж?
– Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.
– А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?
– Я офiцер.
– Ти офiцер?
– Так.
– Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?
– Ти схожий на смiливу людину. I ти - смiливий.
– Колись я був справдi смiливий. I дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого
– Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?
– Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.
– Ти не здався?
– Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?
– Так.
Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:
Збєгач за єдним клейнотем пустинє,
Iшьч в тонь за перлон о цуду уродзi,
Ажеби по нас зостали єдинє
Шьляди на пяску i кренгi на водзє.
[Польський вiрш має такий переклад:
Ради клейнода збiгати пустиню,
Тонути ради перлiв, щоб тодi
Лишився спогад пiсля нас єдиний:
Слiди в пiску i кола на водi.
– ред.]
– Слiд у життi - от головне!
– тихо промовив Андрiй.
– Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi?
– здивувався Єжи.
– Вiн уже лишився.
– О, якби то воно було так!
– Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.
– Борцям же ж,..
– А ти хiба хто?
– О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам... коли б вони були в мене.
– Ще будуть.
– Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.
– А я й не заспокоюю. Ти повинен жити - от i все.
– Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.
– Хто не хоче вмерти, той не вмре.
– I ти не вмреш?
– Нi.
– I я?
– I ти теж.
– Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, сказав Єжи.
Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.
– В мене нiколи не було брата, - сказав поляк, - але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?
– Андрiй. Андрiй Коваленко.
– Ти з Росiї?
– З України.
– Ти бачив Днiпро?
– Я вирiс бiля нього.
– А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?
– У мене е кохана в Саратовi.
– Де це?
– В Росiї, на Волзi. Чув?
– Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.
– Побачимо.
– Ти ж сказав, що вмреш?
– А коли не вмру?
– Тодi побачиш,
– Тож-бо й воно.