Дунайські ночі
Шрифт:
Він переступив поріг і завмер. Став, сперся плечем на одвірок, і з подивом оглянув кімнату. Та сама хата, а всередині…
— Проходь, роздягайся. — Мати взяла його за руку, потягла, посадовила на диван… — Ну, ось ти і вдома, синку!
Тепло, а у Дорофія все ще зуб на зуб не попадає. Мати поставила на стіл графин з горілкою, склянку, тарілку з яблуками.
— Змерз ти, як цуцик. Грійся!
Він налив повну склянку і випив.
— Запасливі, хоч і без чоловіків живете. Хто це з вас
— Гостей пригощаємо.
— А часто вони у вас бувають?
— Бувають.
Горілка зігріла Дорофія, повернула йому втрачену впевненість і сміливість. Він хрустів яблуком і весь час оглядався.
Не змінилася простора, з вікнами на Дунай, світлиця: ті самі дубові сволоки під стелею, і ті ж медово-жовтуваті дерев'яні стіни. І все-таки не та хата, в якій виріс Дорофій. Багато змінилося. Вивітрився чоловічий дух, дух рибальських сітей, болотяних чобіт, вимащених риб'ячим жиром. І мисливським порохом не пахне. Тільки яблуками. Яблука скрізь: на підлозі, на підвіконнях, у корзинах, під ліжком і навіть на шафі. Червонобокі. Наче дівочий рум'янець. Темно-червоні. Рожеві. Великі, як богатирський кулак.
Та не тільки це здивувало Дорофія. Сяє полірована шафа з дзеркальними дверцятами, тумбочка, радіоприймач, м'який диван. Круглий стіл накритий квітчастою скатертиною, кругом нього стільці. В сусідній напівсвітлій кімнаті, так званій боковушці, Дорофій побачив дороге ліжко, гору білосніжних подушок, шовкову ковдру, великий килим і скляну шафку, повну посуду.
Добро не для людського ока виставлене. Давно обжите, стало звичним.
— Ось, виходить, як ви живете!.. Завидно!
— Сам собі завидуєш, — Домна Петрівна підійшла до сина, як маленького погладила по. світлій, трохи вологій чуприні. — Відпочивай, а я побіжу готувати угощення.
— Заждіть, мамо!.. Добре, кажу, живете. Покинув я вас бідняками, а повернувся… до багатіїв. Колись у нас так жили тільки німці-колоністи, а тепер Глібови на їхнє місце заступили. Бач, як піднялися. Виходить, жінці вигідніше жити без чоловіка, дітям без батька, матері без сина.
— Тобі прикро, що добре живемо?
— Багатство ваше злякало. Звідки воно? Коли і як розбагатіли?
— Майже всі наші острівні так живуть тепер, слава богу!
— Всі? Це ж чому?
— В роботі гарячі. І трудодень вагомий, удачливий, як ікряна білуга. Сад наш і пасіку бачив?
— Ну, бачив.
— З нього все багатство збираємо. Чудовий сад! Перший на Дунаї! В усіх газетах друкували про наші яблука, груші, виноград і айву. Диплом на виставці в Москві видали.
— А хто його посадив?
— Усі. Старі і малі. І на мою долю штук двадцять саджанців припадає. А командувала твоя Мавра.
— Командувала? Це ж коли вона в командири вискочила?
—
— А за які заслуги?
— Ох, Дорофію, розповідати мені й розповідати!.. З ранку до вечора і з вечора до ранку. Але цим ситий не будеш. Ходімо — нагодую, напою.
— Сидіть, мамо! Розповідайте… За які, кажу, заслуги Мавра у ватажках ходить?
— Роботяща вона. Розумна, хазяйновита. Як бджолина матка: вона за всіх, а всі за неї.
— Так!.. Народилася звичайною бджолою, а стала маткою. Як же це трапилось?
— А й я сама, правду кажучи, не помітила, як це трапилось. Он дерево — хіба вгледиш, як воно тягнеться до неба?
Дорофій замовк і подивився на тополю, що росла під вікном. Стовбур її вже товстіший за корабельну щоглу, сріблясто-атласний. Гніздо лелеки чорніє в зеленому листі. З верхівки тополі, мабуть, видно Дунай, протоку, сусідні острови, плавні, весь Лебединий з його садами, пасіками, дамбою.
— Коли дамбу насипали? — порушив мовчанку Дорофій.
— Давненько. Ще хлопці у п'ятий клас бігали.
— А гроші де взяли? В борги залізли?
— Ніяких боргів. Дунайські моряки допомогли. Ізмаїльські робітники трактора прислали, та й самі працювали. Таке було того літа!.. Наче свято. Людей — сила-силенна. Машини вдень і вночі гули. Музика, пісні.
— Мавра верховодила?
— Вона!.. Перед нею тепер усі глухі двері відчиняються. Депутат! Урядові нагороди має — орден Леніна і Прапор цей… Трудовий. — Домна Петрівна засміялась. — А все наші яблучка, грушки і бджілки. За них ось і цю штуку Москва прислала.
Домна Петрівна зняла із стіни «штуку», обережно поклала синові на коліна.
Чорна, дорога різьблена рамка, важке скло, білий папір, золоті друковані літери: «Диплом першого ступеня… Маврі Кузьмівні Глібовій… За високі врожаї…» Підписи академіків, карбовані, як на грошах. Червоні печатки. Герб СРСР. Емблема Всесоюзної сільськогосподарської виставки…
Дорофій повісив диплом на місце, сів, надпив із склянки горілки.
— Ну, чим іще порадуєте?.. Сини як поживають?
— Учора поїхали. Все літо були тут: садівникам допомагали, полювали в плавнях, рибалили в протоках, очерет рубали.
— А куди поїхали? Чого?
— Канікули закінчились, от і. поїхали. До Одеси. До інституту. Студенти вони.
— Студенти?.. І Гордій, і Авер'ян?.. Як же це?..
— А отак… Все як слід. Справжні студенти. Стипендію одержують. Славні хлопці. Інженерами будуть. Тут, на Дунаї працюватимуть, греблі і дамби споруджуватимуть.
— Батька хоч згадували?
— Аякже!
— Добром чи…
— Звісно, що скажеш про рідного батька, який пропав безвісти. Жаліють.