Дунайські ночі

Авдеенко Александр Остапович

Жінка й не помітила, що роздумує вголос.

Вона сиділа мовчки з важким букетом осінніх квітів на колінах і дивилася на Дунай. Скільки води витекло відтоді, як її хлопчик почав розмовляти!..

Скільки разів за своє життя він гинув — на болотній каторзі румунських бояр, у королівській тюрмі, у підводному човні, у фашистському лігві. Вперше він заглянув смерті у вічі, коли йому не було й двох років. Одного літнього дня, розігнавшись, він кинувся у ріку і зник. Потягнув, поніс його Дунай. Добре, що батько був на березі. Пірнув, витягнув, відкачав. І коли хлопчик розплющив очі, він був наново охрещений веселим батьком — Дунай Івановичем. З того часу жили на острові Лебединому двоє маленьких Черепанових в одній особі: Капітон і Дунай Іванович.

Лада Тимофіївна підвелася, розділила квіти на дві частини, одну поклала біля синових ніг, а з другою опустилася до самої дунайської води і почала кидати великі, вологі, на довгих стеблах айстри. Кине одну, другу, третю, проведе їх поглядом, поки зникнуть, потім ' кидає знову. І пливуть, пливуть по

Дунаю темно-червоні, білі, золоті айстри, вирощені за тином, на городі. Всю весну, все літо набирали сили, краси, щоб жити одну коротку жовтневу ніч. Пливуть і світяться. Важкі, напоєні соками землі, вони не тонуть. Пливуть, гордо несучи свої корони.

Зірок стало менше. Повіяв вітер, доніс із берега шурхіт очеретяних хащ. У далеких плавнях затрубили кимось сполохані лебеді. Чорне дзеркало Дунаю посіріло і злегка порожевіло, відбиваючи ранкову зорю.

Кінчилася ніч. Над Дунаєм почало світати.