Дунайські ночі
Шрифт:
— Куди ти збираєшся?
— На побачення з дівчатами, — пожартував Іван.
— Ні, справді?
— Не догадуєшся?
— Невже зараз і підеш?
— Триматиму курс туди, а куди потраплю, не знаю. Якщо до світанку не повернуся, повідом Уварову…
— Повернешся!..
Старий притих і шанобливо, з цікавістю, дивився, як Іван натягував вовняний комбінезон і светр, як спритно заліз у гумову оболонку, як нав'ючив на себе балони, рюкзак з мінами, озброївся фінкою, пістолетом, підводним ліхтарем.
Поринач ледве посувався, важко переставляючи ноги. Але як тільки потрапив у ріку, зразу став легкий і рухливий.
«Говерла» проводжав його до самої води. Пройшовши кілька кроків, Іван раптом обернувся і промовив:
— На світанку буду вдома. Приготуй чаю, добре натопи піч.
— Все буде. З богом!
Іван розтанув у темряві.
«Говерла» ще довго стояв на березі, в тіні кущів і в думках супроводжував поринача. Підхоплений гірськими водами Кам'яниці, він пропливає повз монастирський сад, бетонну башту міської водокачки, огинає явірський стадіон, рухається вздовж набережної, перетинає по рівнині залізничний вузол, циганську слобідку і на виду у прикордонної застави виривається разом з
Кам'яницею на простір Тиси, трохи вище магістралі Львів — Явір — Будапешт. Звідси до цілі недалеко. На стрімкій течії Тиси він підкрадається до залізничного моста… У «Говерли» перехопило подих, коли він уявив собі, як Іван пірнає на дно Тиси, як встановлює міни, такі гарні на вигляд…
Монастирська дзвіниця зустріла і провела північ дванадцятьма протяжними ударами.
В усіх келіях погасло світло. Тільки у віконці вівтаря за гратами світився вогник чергової лампадки. Ігуменя боялася злодіїв і цілу добу підтримувала у монастирській церкві невгасимий вогонь.
Усю ніч «Говерла» не спав: готувався зустріти свого хороброго напарника.
Перед світанком спустився до річки.
Іван нечутно виринув на поверхню Кам'яниці. Чорний, слизький, пропахлий мулом, він виліз на берег і впав на каміння. Віддихавшись, попросив сигарету.
— Не можна тут, — прошепотів старий. — Потерпи. Вдома запалиш.
— Дай хоч пожувати. — Він кинув у рот сигарету, пожував і виплюнув. — Аж легше стало! Не можу я без курева після такої роботи. І без жаркої печі теж не можу. Натопив?
— Усе в порядку. Ходімо!
Повертався Іван вільніше. За спиною не було важкого рюкзака.
В хатині справді порядок: жарко, мов у лазні, на столі кипів самовар, розставлені тарілки з закускою.
Іван скинув із себе спорядження, рушником витер мокре, червоне від холоду тіло.
— Дай сюди, продеру як слід. — «Говерла» досуха витер йому спину і груди. Та коли він несподівано
— Що з тобою? — посміхнувся лікар.
— Лоскотно.
«Нічого, встигну ще перевірити, — подумав старий. — Власне, що там перевіряти, і так ясно. Але про всяк випадок проконтролювати треба».
Іван підійшов до стола, шумно потягнув носом.
— Чудово! Справжнє угощення. Браво, бравіссімо! —
Він поплескав долонею по голих грудях, сам себе запросив до столу. — Прего, андіамо а тавола! [5]
Приємно здивований господар підхопив італійську мову гостя:
— Седете, прего! Мангіате! [6]
Іван чемно вклонився.
— Ві рінграціо. [7]
Не одягаючись, тільки щільно закутавшись у волохате простирадло, він сів за стіл. Після гарячого чаю Іван перестав хрипіти, до нього повернувся нормальний голос, щоки порожевіли, очі заблищали.
Повеселішав і лікар.
— Де ти вивчав італійську? — спитав він.
— Там, де всі нею говорять.
— І довго ти жив в Італії?
— Недовго, але… всю Італію вздовж і впоперек об'їздив. Від Генуї до Неаполя, від Рима до Венеції.
— Був і я там колись. І у Франції був. І в Америці, Південній і Північній. — Старий витер рушником мокру бороду і спітнілий лоб. — Так, були часи: їздив куди і скільки хотів. Кордони мелькали, як телеграфні стовпи.
— Нічого, скоро повернуться ці часи.
— Скоро? Ні, не доживу я до великого дня.
— Не надієшся? А заради чого ж воюєш?
— Нехай хоч інші вволю поживуть. І ще… хочу розквитатися за всі кривди.
— З ким?
— З ким же!..
— І багато в тебе кривд?
— По саме горло.
— А як будеш розплачуватись? — Іван насмішкувато подивився на господаря. — На словах? У думці?
— В боргу не залишусь.
Іван зневажливо махнув рукою.
— Не розумію я таких переживань.
— Важко тобі зрозуміти.
— Це ж чому?
«Говерла» в думці оглянувся на довгий шлях свого життя і багато побачив: Мюнхенський університет, Берлін, Париж, де бурхливо минули роки молодості… Пригадав, як разом із своїм патроном, угорським графом, подорожував по Латинській Америці і Африці, як тратив гроші. Дорогі готелі Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса, Лондона, Мадріда, Ліссабона… Зашелестіли, захрустіли, запахли вузькі зелені папірці, задзвеніли долари.
Ні, не зрозуміти цьому дунайському голодранцю, дрібній рибчині, як жив колись теперішній монастирський виноградар, що втратив, чого жаліє і за що прагне мстити.