Дві хвилини правди

Роздобудько Ирэн Виталиевна

– Свята правда, - скаже він.
– Ми зробили це разом. Чому ж ти маєш бути сама? Це не чесно! Я триматиму тебе за руку!

– А якщо я тебе вкушу за неї?
– хитро примружиться вона.

Тоді він задере рукав своєї сорочки аж до плеча і скаже: «Кусай! Мені не шкода!»

І вони сміятимуться.

А потім від того шаленого сміху він помчить її в авто до найкращої лікарні. І вона зрозуміє, що він - не такий, як інші,

котрих вона знала і котрих боялася. Що йому байдуже, чи п’є вона нектар з квітів, чи лежатиме ось так, у цьому жахливому кріслі. Байдуже тому, що він любить в ній і те, й інше…

…Це вона назвала його Доном. Бо в нього смаглява шкіра, чорне волосся і перстень на мізинці - як у сицилійського хрещеного батька.

Назвала - і більше ні про що не хотіла чути. Лише - Дон Санта. І йому це одразу сподобалось. Вона мала право називати його так, як заманеться.

Дон Санта ніколи не припускав, що так кохатиме.

І ось - на тобі!

Ніби бог-картяр дав по носі останнім козирем. Тепер він береже цей козир, як святиню.

«Треба підрівняти газони… - подумав Дон Санта.
– Тут все має бути добре. Завжди. Щоб вона ні в чому ніколи не розчарувалась…»

Він обвів очима подвір’я. На чому він зупинився?

Альпійські гори… Червона куртка-аляска, під якою вже

живе [дихає

] його син… Дон Санта втягнув ніздрями повітря і цей вдих відгукнувся всередині непритаманним йому схлипом.

…До низького паркану під’їхав листоноша - знайомий хлопчик-школяр на велосипеді. Він тримав у руці цупкий конверт прямокутної форми.

Дон Санта взяв його до рук. Власне, міг би й не брати, бо одразу здогадався, що там…

– Мерсі… - сказав він услід хлопцеві. Зовсім недоречно, адже той вже завернув за ріг вулиці…

«Аб-лі-ко-си» - знову подумки повторила Єва, дивлячись у вікно, і їй здалося, що це залите водою скло - її обличчя, в той час, коли воно зберігало холодний сухий вираз.

– Годі. Рушаймо, - коротко сказала вона.
– Дощ закінчується. До міста - година їзди. Знаю там один недорогий готельчик.

Доведеться переночувати.

Вона взяла мобілку, набрала номер і сказала в слухавку:

– Ми не встигаємо сьогодні. Дорога погана - дощ. Скільки триватиме фестиваль? Ага. Добре. Заночуємо в готелі. Не кричи! Ти ж знаєш, я не воджу в темряві! Коли я тебе підводила?

Дан зрозумів, що вона телефонує «начальству» і зауважив інтонацію, від якої навіть йому стало моторошно. Дан уїдливо посміхнувся.

– Богдан? Він у порядку. Припини… Це не смішно. Бувай, - Єва натисла на відбій і завела мотор.

До самого міста на дорозі

не зустрілося жодного села, проте обабіч тяглися соняшникові лани. Дан вже відверто хотів їсти.

– Що за готель?
– запитав він.

– Відомчий, - відповіла Єва, - На чотири номери. Але ресторану там нема. І взагалі місто таке… Ну, там ми, мабуть, не поїмо. Хіба що збігаємо в гастроном…

– У нас єдиний вихід - наламати соняхів, - сказав Дан.
– Я вже зголоднів.

Супутники відмовчувалися. Офіціантка, звісно, не могла нічого сказати, а у маляра, подумав Дан, мабуть, в кишені вітер свище; він узагалі принишк. Дану стало нудно. Йому не хотілося в’їжджати в будь-яке місто. На будь який асфальт. З-за рогу знову випірнуло село.

Охайне, з білими хатами, схожими на котеджі.

– Тут має бути кав’ярня, ви ж бачите - село не з бідних!
– пожвавився Дан.

– Я можу вийти тут… - тихо сказав маляр.

Дан зрозумів, що не помилився: свище таки вітер. А ще зрозумів, що цей випадковий супутник не дозволить себе пригощати. З дівчиною було простіше.

– Вже темніє і я не впевнена, що нас тут нормально нагодують, - відповіла Єва.

Навіщо вона це сказала?! Нудьга зійшла з Дана, немов тягуча хвиля олії. В нього заблищали очі.

– А хочете я зроблю так, що нас тут нагодують по-королівському? Таку «поляну» накриють!…

– Що за маячня?
– процідила Єва.

– А ти забула? Еге ж, мадам, ви швидко забуваєте шалену журналістську юність! Хоча у вас на обличчі - жодної зморшки! Одне слово, так… Зупинишся, щойно помітиш сільраду!
– весело наказав він.

– Навіщо?
– спитав Іван.

– Побачите. Тільки не заважайте! Це не важче, ніж красти помідори! Але - набагато веселіше.

«Сільрада» було розкішна. Перед нею здіймався пофарбований срібною фарбою пам’ятник - бюст лисого ватажка пролетаріату, переробленого за допомогою приварених каски та окулярів на льотчика-винищувача.

На першому поверсі світилося заґратоване вікно. Єва зупинила авто і запитально глянула на Дана.

– Що ти надумав, чудовисько?

– Нічого особливого, - відповів Дан.
– Я хочу нормальної вечері. М’яса, печені з кров’ю. Шашликів. Горілки. І - щоб пісні лунали на все поле!

– Здурів?

– Ага! Виходьте! І мовчіть. Дай-но один сигнал!

Він відкрив дверцята і свіжий дощовий вітер, мов наелектризований його енергійною впевненістю, увірвався до машини.

Єва покірно натисла на кермо.