Два денних рейси
Шрифт:
— Нічого.
— Звідки Софія Григорівна?
— З Обухівки. Сусіднє село, три кілометри берегом.
— Має рідних?
— Батько загинув у морі. Рибалив і вийшов у шторм на човні, Софа ще дівчинкою була. А мати позаминулого року померла.
— В злагоді жили з нею?
— І чого їй не вистачало? Хата, бачите, повна, сад і город, влітку курортники… — Очі в Сороки заблищали гнівно. — Невже мало?
— Ви пишете в заяві, що Софія Григорівна
— Так, на початку липня.
— А де ви були двадцятого липня?
Сорока невизначено знизав плечима.
— Двадцятого? Це який же день?
— Минула п’ятниця.
— Так на роботі ж…
— Вихідний у неділю?
— Влітку майже без вихідних. У санаторії я завгоспом, тепер людей багато, після сезону відгуляємо.
— Де може бути ваша дружина? — Сорока мимовільно зиркнув на фотб. Хаблак зрозумів його й додав: —Чомусь мені здається, що це не вона. До речі, мала темно-синій вовняний костюм?
— Мала, — злякано відповів Сорока.
— Імпортний?
— Дорогий, я сам купував, до нашого універмагу завезли, так за два дні жінки розібрали.
Хаблак подумав трохи й запитав:
— У вашій заяві сказано, що дружина останнім часом не працювала. А раніше?
— Так медсестра ж вона… У нас лікарня сільська, то в ній.
— Чому пішла?
— Я не хотів… Влітку наїжджає різна потолоч… У шортах, сорочки розцяцьковані, бородаті…
— Ну й що?
— Як це що? Молодій і вродливій жінці проходу не дають. Кобелі кляті!
— Щось помічали за Софією Григорівною?
— Якби ж… Та все могло статися…
— Домоглися, щоб кинула роботу?
— Чого там домагатися? Прямо сказав: кидай і все!
— Коли?
— А минулого року.
— Певно, помилилися.
— Вважаєте?
— Засумувала ваша Софія Григорівна. Що їй вдома сидіти?
— А господарство? Хата й город! Влітку он скільки народу!.. — кивнув на вікно, повз яке проходила грудаста жінка в купальнику. — Компанії вистачає.
— Софія Григорівна листувалася з кимось?
— Різні поздоровлення. На Новий рік, свята…
— Не мала подруг?
— Чому ж не мала! — нараз розізлився Сорока. — Приїздили тут… Я домовився з постійними клієнтами, кімната їхня, а тут приїздять… Бачите, в Мелітополі з Софією у медшколі вчилися… Ну й що? А вона навколо них… Катря й Галя, прошу займати кімнату, сідайте разом снідати, обіди варить, а ми що, мільйонери?
— Але ж казали, всього вистачає.
— Ну, вистачає, так то ж для нас!
— А може, Софія Григорівна зараз у них гостює, у Катрі чи Галі?
—
— Дивно.
— І я дивуюсь.
— А в селі з ким Софія Григорівна товаришувала?
— Та з ким у нас можна? — зневажливо махнув рукою Сорока. — Хіба з сусідками побалакає. Те, се, коржі з маком…
Хаблак узяв зі столу фотографію вбитої, подивився, перш ніж заховати до паки.
— Отже, не можете твердити, що це Софія Григорівна? — запитав.
— Либонь, ні… — одповів Сорока невпевнено. — Але ж костюм схожий. Казали, синього кольору?
— Синій, вовняний, імпортний.
— Наче Софин, — набурмосився Валентин Остапович. — Я для неї нічого не шкодував.
— А в лікарні? — запитав Хаблак. — У лікарні, де працювала Софія Григорівна, були в неї подруги?
— А ви там і попитайте, — неприязно відрізав Сорока.
— Доведеться скористатися з вашої поради, — підвівся капітан.
Лікарня, певно, замала для такого великого села, містилася на околиці посеред садочка — росли тут вишні, старі, крислаті, подекуди на деревах висіли ще поодинокі необірвані ягоди, і Хаблак, поки пробирався до ганку, не втримався й зірвав кілька. Перестиглі й в’ялуваті, вишні все ж виявилися напрочуд солодкими й смачними, капітан пошукав очима, де б зірвати ще, та на ганку з’явився худий чоловік в окулярах, і Хаблак засоромився своєї зухвалості.
Чоловік був у білому халаті, мабуть, лікар, він дивився на капітана не те що неприязно, а байдуже, без цікавості, як дивляться на вулиці на випадкового зустрічного.
Хаблак зупинився перед ганком і привітався. Лікар торкнувся дужки окулярів на переніссі, зсунув їх на чоло, видно, був далекозорий, зиркнув на Хаблака згори вниз і нараз посміхнувся, як старому знайомому.
— Проходьте, — відступив од дверей, — що трапилось? Захворіли?
Але Хаблак продовжував стовбичити біля ганку, і лікар трохи посуворішав. Запитав знову:
— Маєте справу?
— Звичайно, маю.
— Я і хірург, і терапевт одночасно, — ніяково пояснив лікар, — то викладайте свою справу. Що болить?
— Нічого. Я з міліції.
— Невже міліціонери не хворіють?
— Трапляється. Проте я здоровий.
— Тепер бачу. То чим можу бути корисний?
— Колись у вас працювала медсестрою Софія Григорівна Сорока.
— Софа? Звичайно. Чув, що зникла. І ви?..
— В справі розшуку.