Два денних рейси
Шрифт:
Хаблак похитав головою.
— Мабуть, ви не знаєте, що таке розшук, — мовив з натиском. — І скільки людей займаються справою вашої подруги!
— Погано шукають, — безжурно посміхнулася жінка, — а Софа — під носом у запорізької міліції.
— Так, це не робить їй честі, — ствердив Хаблак. — І все ж…
— А можна зробити так: розшук припинити, а Сороці повідомити через два тижні? Софин коханий до того часу розлучиться.
Хаблак трохи подумав.
—
— Звичайно, — зраділа Ольга Дмитрівна. Не втрималась і додала зловтішно: — Уявляю вираз його обличчя…
У центрі Чернігова, за два квартали від обласного театру, у тихому завулку мешкав професор Сухоруков. Займав він велику й комфортабельну квартиру. Устимчика впустила дружина професора Аглая Дем’янівна — жінка непевного віку: на перший погляд не даси їй і сорок, а придивишся — потягне аж за п’ятдесят.
Дізнавшись, що за гість відвідав її, професорка відразу пішла в наступ:
— З цією Олькою ми мали стільки клопоту, стільки клопоту, що я навіть не знаю, хто в кого був робітницею — я в неї чи вона в мене! Спочатку нічого, а потім почалось: те їй не так, а цього вона не може… Я вже навколо неї і сюди й туди, — професорка зробила спробу показати, як крутилася навколо своєї робітниці, та, побачивши, що лейтенант переступає з ноги на ногу, запропонувала: — Заходьте ж, прошу вас, до кімнати, сідайте, будь ласка.
Устимчик потонув у зручному фотелі.
— Прошу вас, Аглає Дем’янівно, — почав він, — розповісти все, що ви знаєте про Ольгу Сидоренко. Коли можна, більше деталей.
— О-о! Деталей скільки завгодно, — заторохтіла Аглая Дем’янівна. — Олька — це тип! Коли б знала, хто вона, на поріг не пустила б. Ви розумієте, — професорка зробила великі очі, — вже після її зникнення я дізналася, що Олька сиділа в тюрмі. Це ж треба уявити — в тюрмі, а після цього — в мене на квартирі. Жах, вона ж могла скомпрометувати мене!
— Коли ви востаннє бачили Сидоренко?
— Перед самим нашим від’їздом на дачу. Місяць тому, в середині червня. Ми відпустили її, попросилась з їздити до подруги в Київ.
Устимчик насторожився:
— У Київ, кажете? А вона ніколи не розповідала про цю подругу?
— Аякже, кілька разів. Чи то Федоренко її прізвище, чи то Федосенко. Ольга ще посилки від неї одержувала. Знаєте, різні делікатні речі: кофточки, сукні, білизну, панчохи… Навіть я в неї купувала.
Устимчик сидів як на голках.
— А ви не могли б уточнити прізвище подруги Сидоренко?
— Хвилиночку, —
“І воно туди ж…” — подумав Устимчик, чуючи, як скрипить паркет під важкими кроками.
— Ой, яка невдача, — повернулась Аглая Дем’янівна, — була кришка від посилки, так на неї Ольга сковороду ставила, ну, й пропалила…
Справді, на диктовій дощечці сковорода випалила величезне чорне коло. Але з боків можна було розібрати початок прізвища “Фед…” і трохи вище перші літери адреси “Буль…” і останні — “кв. 8”.
— Я у вас заберу цю кришку, вона нам згодиться.
Адже те, що для професорки не становило жодної цінності, могло стати серйозним орієнтиром і важливим доказом проти злочинниці.
“Так і є, — подумав лейтенант, — подруги були зв’язані спекулятивними справами, потім чогось не поділили. Ось і вбивство на схилах”.
— У Сидоренко бував хто-небудь? — запитав Устимчик.
— Ні, характер у неї, знаєте, — закрутила головою Аглая Дем’янівна, — м’яко кажучи, не дуже привабливий. Відлюдна якась, усе мовчить, що не скажеш, вовком дивиться. Іноді зауважиш, то зиркне — аж страшно стане! Я її звільнити хотіла, та чоловік у мене ліберал: почекаймо та почекаймо… Де, мовляв, кращу знайдеш? Тому й терпіла.
— Часто вона одержувала посилки?
— Приблизно раз на два місяці. Іноді частіше.
— І всі з цінними речами?
— В усякому разі, такі в нас іноді важко дістати. Здебільшого речі дамського туалету… — Також чоловічі вовняні сорочки, гарні дитячі костюмчики.
— А до неї ніхто не приїздив?
— Не бачила.
Устимчик показав Аглаї Дем’янівні фотографію вбитої на дніпрових схилах.
— Це не Ольга Сидоренко? — запитав.
Професорка довго тримала знімок.
— Вона! — мовила нарешті впевнено. — Я так і знала, що Ольга цим скінчить. Що не кажіть, а злочинні нахили…
Устимчик подивився на жінку здивовано: треба ж таке — не злякалася, навіть не здивувалася.
— Отже, ви твердите, — перебив професорку, — що тут сфотографовано Ольгу Іванівну Сидоренко, котра до недавнього часу була у вас хатньою робітницею?
— Так, тверджу.
— Доведеться написати про це, Аглає Дем’янівно.
— З задоволенням. Пройдемо до кабінету чоловіка. Там зручніше.
Хаблак прилаштувався за столом і зосереджено малював кульковою ручкою якісь фізіономії, а Дробаха за звичкою дмухав на кінчики пальців.