Двоє над прірвою

Малик Владимир Кириллович

Володя і Таня переглянулись. І сам вигляд хлопчини, що своєю кволістю і тендітністю був схожий на беззахисний житній колосочок, і серйозний погляд великих очей, і сумний, недитячий вираз обличчя, на якому не з’явився усміх, — усе змушувало їхні серця стиснутися.

— І давно ти в концтаборі? — Володя хотів погладити його рукою по щічці, але хлопчина відхилився.

— Уже два роки, пане.

— А де ж твої тато й мама?

— Нема-а, пане. Їх убили…

— А брати, сестри були в тебе? Тітки, дядьки?

— Були,

пане, але їх уже теж немає на світі… Один дідусь лишився…

Володя замовк, вражений. На це дитя, здається, звалилося лихо всього світу, упали громи і блискавиці, налетіли шалені вітри і чорні смерчі… Як же воно вистояло, не зламалося? Де взялася сила у цього тендітного кволого колосочка перебороти свій душевний біль, що мав би крижаним вітром обпекти його сердечко?

До них наближався капо, ще здалеку погрожуючи гарапником.

— Гей ви, новачки, брудні свині, до роботи! Ну!

Янек з відром шмигнув до тунелю, а новачки швидко кинулися на майданчик, де гефтлінги складали в штабелі грубо обтесані брили каміння.

2

О шостій годині вечора прозвучала сирена. І враз стихла музика пневматичних молотків, гефтлінги покидали кирки й долота, зупинили вагонетки — всі рушили на широкий плац перед ворітьми. Зі штолень почали виходити ті, хто працював у підземеллі,— бліді, вкриті сірою пилюкою, мружачи проти сонця почервонілі запалені очі. Вони теж прискорювали крок і пристроювалися до звивистої черги, що швидко росла.

Володя й Таня йшли не поспішаючи. Поряд з ними шкандибав старий поляк.

Незважаючи на недоладний смугастий одяг і худорбу, старий вирізнявся інтелігентністю, Мав чисте високе чоло, римський профіль і пишне сиве волосся. Голод і важка праця виснажили його тіло, але великі сірі очі світилися розумом.

Старий держав онука за руку, ніби боявся відпустити від себе хоч на одну хвилинку. Та Янек і не думав пустувати або вириватися, ішов стомлено, маленький, блідий, мов восковий, разюче схожий на дідуся. Такі ж великі очі, високий лоб, довге русяве, майже лляне волосся, що хвилями облягло його гарну голівку, такий же, як у дідуся, гордий орлиний профіль…

— Нам теж ставати у чергу? — спитав Володя.

— Безперечно, — відповів старий і, делікатно, завченим рухом знявши шапку і нахиливши голову, відрекомендувався: — Професор Станіслав Глов’як.

Володя і Таня назвали себе.

— І що ж це буде? — допитувався Володя.

— Зараз привезуть вечерю, прошу пана…

— А хіба ми не підемо до табору?

— До якого табору, пане?

— Ну, там, на горі, біля дороги, є бараки серед лісу…

Професор сумно усміхнувся:

— Ті бараки не про нашу честь. Там живуть німці — інженери, техніки, охоронці. А гефтлінги ночують тут, у тунелях… Під землею…

— Під землею?! І що ж тут буде, під землею? Щось важливе, якщо нікого

звідси не випускають?

Професор оглянувся, понизив голос.

— Це дуже небезпечне запитання, мій юний друже.

— Чому?

— Бо тому, хто цікавиться, що ми тут будуємо, есесівці зносять голови…

— Он як!.. Тоді нам ще дужче закортіло дізнатися, яку ж хитромудрію затіяли тут фашисти! Гадаю, не обсерваторію, щоб з-під землі спостерігати за небом?

— Ви майже вгадали, пане… Із цих тунелів будуть виходити в небо…

— Ну?

— Я більше ніц не скажу…

— Хай йому чорт, невже ви вважаєте нас за якихось донощиків!

— Що ви, що ви, пане! Такого у мене і в думці немає… Вам, росіянам, я вірю. Адже ви єдина сила у світі, яка може зламати і зламає, я в цьому впевнений, тоту махину. — І професор зробив красномовний жест у бік есесівців.

— Ну от, цього ви не боїтесь сказати, — швидко вставив Володя. — А ви ж знаєте, що за такі слова теж по голові не погладять…

— Ну, гаразд, панове, — здався професор і, оглянувшись, прошепотів: — Ви що-не-будь чули про “Фау-2”?

Володя зупинився.

— Безперечно. Це ракети, якими німці обстрілювали Англію. Так звана “нова зброя”… Невже ви хочете сказати…

Професор не дав йому закінчити.

— Ви відразу здогадалися, пане… Та я й не сумнівався у вашій проникливості, бо ви така інтелігентна людина…

— Отже, тут будується установка для запуску ракет, — замислено промовив Володя. — І хтозна, в який бік вони звідси полетять, — чи не на Москву?.. Або на Київ?.. 1 ми своїми руками повинні робити це?.. Гм…

Вони стали в чергу, і розмова обірвалася.

Кухарі вправно орудували ополониками, насипаючи у миски бруквяно-капустяну баланду. Незабаром більшість гефтлінгів, примостившись у кар’єрі хто де зумів, зосереджено сьорбали це пісне, солодкаво-нудотне вариво.

Таня й Володя сіли біля професора і його внука в дальньому кутку кар’єру. Заходилися їсти.

Ніхто з них не дивувався їжі, в якій плавали різні жучки та гусінь, бо верхнє листя капусти і брукви, з чого варилася баланда, не милося, а сіклося ножами і зі всілякою тією живністю кидалося в казан. Так робилося по всіх таборах для “східних робітників” та в’язнів концтаборів. Так було і тут.

За півгодини обід — він же й вечеря — закінчився, але в кар’єрі і далі панувала якась напружено-тривожна тиша. Біля входів у тунелі стало по два охоронці-есесівці з автоматами напоготові, у касках. Ще кілька есесівців проходжувалося по майданчику, де щойно стояли бачки з баландою. На чотирьох вежах, що здіймалися над дротяною загорожею, застигли кулеметники.

Сидячи на камені, Володя і Таня переглянулись. Щось назрівало. Але що?

Погляди всіх без виключення в’язнів були звернуті на ворота, де теж стовбичили мовчазні вартові.