Дзвін сонця
Шрифт:
Розум не вірить,
А серце — й донині,
Нема гірше звіра
За звіра-людину!
Та його катюгам цього виявилося замало. І вирішили вони запозичити тортури у ворогів християнської віри — в мусульман, турків. Інквізитори не погребували варварськими вигадками противників святої католицької церкви, аби залякати єретика.
Турки вигадали найогидніший, наймерзенніший спосіб катування, порівняно з яким розп’яття на хресті здається гуманним, — садити живу людину на палю, щоб, проколена аж до грудей, вона
Паля інквізиторів усе-таки не прохромила тіла Томмазо — втрутився єпископ Антоніо, котрий приїхав з Рима, аби за велінням папи ознайомитися із зізнанням єретика-домініканця його єпархії. Саме Антоніо не побачив у зізнанні чаклунських дій, бо єретик поширював бога на всю природу, мовби розчиняючи його в ній, що не суперечило істинній вірі, хоча й не відповідало церковним канонам. Тому-то його витягли з кривавої ями, куди кинули після незакінченої страти, і засудили не до спалення, як те вчинили з Джордано Бруно, а лише до “довічного ув’язнення”.
Минули десятиліття, поки зажили інквізиторські рани, і Томмазо знову зміг мислити і писати трактати, присвячені благу людей. В одному з них він так згадував свої страждання: “Вони (солярії) доводили, що людина вільна; якщо навіть сорокагодинними тортурами вороги не змогли вирвати у поважного філософа жодного слова, то й зірки, невідчутно діючи здалеку, не змусять нас учинити проти власної волі”.
Томмазо Кампанелла провів усі ті роки в п’ятдесяти в’язницях, куди його переводили, боячись утечі. Його назвали першим комуністом-утопістом Європи, адже він заперечував найголовніше зло — “священне” право власності. Прізвище КАМПАНЕЛЛА означало в перекладі з його мови “ДЗВІН”.
І той дзвін був зображений на титульній сторінці першого, ще прижиттєвого видання славнозвісного “Міста Сонця”, що своїм воістину дзвоновим набатом кликало людей до світлого дня.
5. БАТЬКО МІСТА СОНЦЯ
Тільки в спільному щасті можна знайти особисте щастя.
Гоббс, англійський філософ-матеріаліст XVII ст.
Із важких ватіканських воріт, відчинених граубюнденцями, спершу вилетів стрілою вершник, а за ним виїхала карета на великих колесах. Її лаковані дверцята прикрашав кардинальський знак.
Угледівши той екіпаж, перехожі кидалися до нього, що пояснювалося не лише релігійною ревністю жителів Вічного міста, а й тією суттєвою обставиною, що монсеньйор кардинал Антоніо Спадавеллі, котрий перебував при папському дворі, мав звичку з віконця карети недбало сіяти в юрбу монетами. Віруючі, звісно, накидалися на них.
Проминувши міст, карета різко повернула вбік і потарабанила вздовж берега Тібру. Городян, які вітали кардинала, тут уже не було, та надто заповзяті католики, котрі, можливо, ще розраховували на поживу, бігли за каретою. Вони вигукували похвалу Спадавеллі, але він уже не виявляв своєї щедрості, не сіяв мідяками.
Карета проїхала руїни палацу Нерона, де тиран наказав філософу-стоїку Сенеці, котрий виховував його і презирливо ставився до людських пристрастей, навіть до смерті, на доказ того розтяти собі вени.
Згадавши про мудреця, кардинал важко зітхнув: і через тисячоліття люди здригаються від того звірства. А думки Сенеки живуть, незважаючи на його безглузду смерть. Від тих язичеських часів залишилася, крім руїн, тільки “мертва мова”, латина.
Екіпаж наблизився
Загриміло залізне обіддя коліс, і на тюремному подвір’ї начальник в’язниці разом з опасистим священиком допомогли кардиналові вийти з карети. Спираючись на патерицю, отець Антоніо пошкутильгав до входу — зігнутий літами, з висушеним аскетичним обличчям, на якому горіли колишнім вогнем чорні зіниці. Він кілька разів спинявся, щоб передихнути, нарешті піднявся кам’яними сходами.
Начальник в’язниці з гостреньким лисячим лицем так догідливо метушився, що, здавалося, от-от кине під ноги кардиналові свій ошатний камзол, оскільки не встиг простелити для нього килима.
Перед потрібною камерою процесія спинилася. Чернець-тюремник, брязкаючи ключами, відімкнув замок. Жестом руки кардинал усіх відпустив.
Скрип дверей розбудив в’язня, перебивши сон, який цього разу переніс його в Місто Сонця — втілення його мрії.
У тому Місті не повинно бути власності, все в ньому спільне. Ніхто не пригноблює іншого, не змушує на себе працювати. Кожен зобов’язаний трудитися чотири години на день, віддаючи вільний час відпочинку і самовдосконаленню, наукам і мистецтву. Всі громадяни живуть в однакових будинках, їдять у спільних трапезнах. Вони самі собі обирають керівників із числа вчених і священнослужителів. Повністю усунено причини, які викликають зло, там немає грошей, зневажається розкіш, зате шанується мудрість. Дітей виховує держава, яка об’єднує не тільки щасливе Місто, а й усі міста Країни Сонця. Вона спілкується з іншими державами, нікому не нав’язуючи свого ладу, але й не допускаючи чужоземців зі своїми порядками, непридатними для соляріїв. А тому вони оволоділи військовим мистецтвом так, щоб мати можливість відбивати будь-які напади. У себе дозволяють різні релігії, не піддаючи нікого гонінням. Над усе люблять солярії своє Місто Сонця, черпаючи в ньому щастя. Тих, хто порушує устої, не страчують, а навічно виганяють із країни.
Уві сні розчинилися ворота чудового міста, і Томмазо Кампанелла схопився, аби ввійти в них. Та, відкривши очі, побачив перед собою кардинала в сутані з червоною підкладкою.
Щось незбагненно знайоме привиділося в’язневі в згорбленій фігурі, яка спиралася на патерицю.
— Джованні, хлопчику мій! — крізь сльози вимовив Антоніо Спадавеллі.
Томмазо упав навколішки, прагнучи поцілувати висохлу руку домініканця.
— Отче! Вчителю! Монсеньйоре кардинал!
— Підведися, сину мій. Роки майже зрівняли нас. Як переживав я твої муки, намагаючись бодай молитвою зарадити тобі!
Томмазо підвівся.
— Може, тому я маю право сказати: “Cogito ergo sum”, [9] — з гіркою іронією мовив в’язень.
Потім підсунув кардиналові табурет, а сам сів на ліжко.
— Так, ти мислиш і, на щастя, існуєш. Схиляюсь перед твоєю силою. А про твої думки я хочу поговорити.
— Та який з мене співрозмовник. За десятиріччя в цій катівні мене просто відучили од спілкування з людьми.
— Але ти і мислив і писав для них. Чого ж ти домагався, прагнучи довести, що недарма одержав ім’я Дзвін?
9
“Мислю — отже, існую”.Цей вислів, що випливає з філософії Декарта, ще раніше і взаємно незалежно згадував і Кампанелла.