Дзвін сонця
Шрифт:
— Але общини зникли.
— Зате зостався їхній статут… у монастирях.
— Ти хочеш, щоб увесь світ став одним монастирем?
— А чому б і ні? Якщо статут хороший для братії, то чому б людям не стати братами?
— У монастирі — обітниця безшлюбності, а в Місті Сонця — спільні жінки! Хіба цього я тебе вчив?
— Я бачу жінку, яка в усьому рівна з чоловіком. Жінку вільну, яка має право вибирати своє щастя. Єднання пар повинно бути вільним, а не схожим на ринковий продаж та ще й скріплений церквою.
Кардинал
— Яка омана! Ти просто не пізнав кохання, не відчував пристрасного, бурхливого почуття, коли з усіх на Землі тобі потрібна одна, лише одна!
— Прошу вас, монсеньйоре, не чіпайте пам’яті моєї матері.
Кардинал підвів угору очі:
— Присягаю тобі іменем Христовим, що я при цьому згадав лише гіркі муки, яких сам скуштував, тамуючи почуття… Ти син мій названий, якого я вчив. І все ж мені шкода, що тобі не довелося пережити тих страждань, які підносять душу…
— Зате я зазнав інших страждань, яких не випадає на долю сотень людей.
— Але ж, прагнучи щастя, ти позбавляєш людей вершини, якої ні тобі, ні мені не вдалося сягнути.
— А хіба в “Місті Сонця” накладено заборону на любов? Люди житимуть, поки житиме чиста любов, — без вигоди, не за гроші, не за знатність.
— Та все-таки в твоєму трактаті не обійшлося без примусу. В народженні дітей.
— Діти — обов’язок кожної сім’ї перед суспільством. Вони — майбутнє народу, належать державі, яка їх і виховує.
— Силоміць відірваних од батьків?
— Аж ніяк. У Стародавній Спарті хворих і слабких дітей, нездатних стати красивими, сильними і мудрими, жорстоко скидали зі скелі. У “Місті Сонця” держава дбатиме про всіх дітей. Хіба це не гуманно?
— Світ відібраних у матері дітей? Ні, сину, не знаю, хто нас розсудить.
— Час, монсеньйоре, тільки час. Я ладен проспати тисячі літ, щоб дізнатися, чи знайшли люди правильний шлях.
— Сердешний, ти й так нидієш тридцять років!
— Я не марнував часу, інакше не відбулася б ця наша зустріч. Наша розмова…
— Наша розмова? Вона ще не торкнулася твоєї схильності до зірок.
— Ви хочете, вчителю, осудити мене за це?
— Ні. Ти сам писав, що вплив далеких зірок на нас невідчутно м’який і наша воля може їм протистояти. Саме за це тобі церква багато чого прощає.
— І намагається довідатися, чому протиставити волю?
— Ти майже вгадав.
— Я зрозумів вас, учителю. Як жаль, що вас привели до мене зірки, а не Сонце!
— Вони всі єдині — небесні світила.
— Я мав на увазі не різницю світил, а лише причину, що змусила вас завітати до мене.
— А ти не образишся, якщо я попрошу тебе скласти гороскоп?
— Прохання — не наказ. Воно кличе до добра, від кого б не йшло. Скажіть-но мені рік, місяць і число народження людини, долю якої я повинен угадати по зірках.
— Запиши, сину, — і кардинал повідомив в’язневі все, що необхідно астрологу для гороскопа.
Враз Кампанелла зблід. Він
Кардинал не витримав допитливого погляду свого учня і відвернувся. Але в ту мить він думав про інше, про той страшний день, коли йому, тоді ще єпископу Антоніо, вдалося відвернути жорстоку і ганебну страту з допомогою турецької палі, страту мислителя, чиї думки він сам заперечував, не відмовляючи їм у світлому прагненні до людського щастя. Тоді змучений Томмазо був майже непритомний і не пізнав його серед інквізиторів і катів, змушених підкоритися представникові папського престолу, котрі потім за застосування нехристиянських способів допитування відбили належну кількість поклонів.
Про це Антоніо Спадавеллі нічого не сказав своєму колишньому учневі і нині несхитному суперникові в суперечці. Благословивши опального ченця, він зіперся на палицю, підвівся і відчинив двері в’язниці.
Кампанелла провів кардинала до дверей, чекаючи, коли їх за ним зачинять і задзвенять ключі тюремника, який знову замкне його аж до кінця днів.
6. ПОЕТИЧНА ДУЕЛЬ
Якщо в людини потворне обличчя, вона може закрити його маскою, та чи здатна вона зробити це з характером?
Вольтер
Діставши повну свободу і навіть деяку популярність після того випускного акту в колежі де Бове, Савіньєн Сірано де Бержерак був запрошений у салон своєї хрещеної матері баронеси Женев’єви де Невільєт, яка мала намір представити його світському товариству. Він вельми хвилювався, не знаючи, як йому вдасться постати серед обраних. Про що доведеться розмовляти: про Демокріта чи Арістотеля, про Платона та описану ним давно зниклу країну Атлантиду чи про Сократа, який шукав щастя для людей? А може, мова зайде про хрестові походи, про рицарську честь і другий Рим — Візантію або про римських цезарів чи римського сенатора Катона-старшого, котрий домагався зруйнування Карфагена, про поезію Вергілія, Данте або Петрарки?
До майбутнього виходу в світ він готувався старанніше, ніж до випускних іспитів у колежі.
Особливу увагу звернув на туалет, витративши на це останні, одержані від матері гроші. Купив навіть шпагу, знак дворянської гідності, без якого, як йому здавалося, не ввійти в оточення аристократів, тонких і мудрих, що вишукано розмовляють або віршами, або афоризмами.
Та над усе бентежили його зустрічі з красунями. Сірано був ладний закохатися в будь-яку з них, аби лиш вона до нього всміхнулася. Він прагнув пристрасних почуттів і водночас страхався їх.