Дзвін сонця
Шрифт:
— Як?.. — здивувався журналіст. — Ви змогли почерпнути нову інформацію, коли про Сірано ніхто нічого до пуття не знає? А-а, здогадуюсь, мсьє Алекс! Вам допомогла здатність мого великого “майже тезки”. Здається, так кажуть у Росії?
— Ви маєте на увазі уяву, що була така буйна у великого французького фантаста? Справді, без цього дару не напишеш роману, як не уявиш собі й того, чого немає, або не створиш чогось нового. Адже уява й вирізняє людину з-поміж усього тваринного світу.
Жюль запропонував мені прогулятися вечірньою Москвою, зізнавшись, що він — завзятий пішохід і вдома не заспокоїться, поки не пройде
Ми мовчки одягнулися і вийшли на Арбатську площу. Передбачаючи інтерес журналіста до унікальних московських будиночків, я повів його старими провулками.
— Ні, ні, — несподівано заперечив гість, — покажіть мені ліпше ту вашу вулицю, здається… “Зроблений віз”, “Нова гарба”, яка прокладає шлях із минулого в майбутнє.
Я здогадувався: французові потрібен Новий Арбат — проспект Калініна з величезними будинками-книгами, як називав їх Жюль, “з рядками вікон, по яких можна читати про майбутнє”. Сказавши так, він розсміявся, показавши білі зуби під чорними вусиками.
— Це дивовижно! — журналіст енергійно жестикулював руками. — Погляньте! Минуле й майбутнє співіснують у вас поряд. Стрімчаки-громаддя своїми багатоповерховими плечима потроху витісняють старі кам’яні мішки, що з усіх сил упираються, не хочуть іти в забуття. Ця вулиця повинна особливо приваблювати вас, мсьє Алекс.
— Чому?
— О-о! — грайливо посварився він пальцем. — Недарма ж ви вдалися до історії. Ви хочете, аби ваша фантазія працювала на майбутнє і минуле. Бо що таке історія? Фантазія, звернена назад! Кожен бачить її по-своєму, оскільки немає “машини часу” для подорожі в минуле, інакше я був би Сірано де Бержераком, який вас відвідав.
— Ви правду кажете, Жюль. Минуле дає не менше поживи для фантазії, ніж сьогодення й прийдешнє. А роль “машини часу” виконує уява. До речі, ви знайомі з карате?
— Ще б пак! Інакше я не був би чемпіоном Франції з фехтування.
— На шаблях?
— Ні, на шпагах!
— А чи не тому Сірано так майстерно володів шпагою, що, як і ви, володів прийомами, схожими на карате?
— Браво! Може бути! На все слід дивитися з висоти. І тому вам доведеться провести мене зараз по мосту через вашу Сену.
— Через Москву-ріку.
— Так-так, звичайно! У вас — Москва-ріка! А Сена — це Париж-ріка! — і він засміявся. — О-о! Я впізнаю цей готель. Це “Україна”! Я тут зупинився. Так хотіла моя дружина. Вона також тут зупинялася. Може, все-таки ви з нею бачилися?
— Запевняю вас, мсьє Жюль. Те, що імена героїні мого роману і вашої дружини однакові — чистісінький збіг.
— Можливо… Вона віддає свій голос комуністам, я — соціалістам. Ми сперечаємося.
— Сперечаєтесь?
— Звичайно! Справжнє сімейне щастя — це вісімдесят відсотків терпіння, десять — сварок і десять — погідного неба! А зовсім без хмар не буде дощу, посуха. Теж погано. Чи не правда? Я вас зовсім замучу прогулянкою на ту гірку, звідки Москву видно, як Париж з Ейфелевої вежі.
— Ви маєте на увазі майданчик на Ленінських горах, навпроти університету?
— Авжеж. І ви не пошкодуєте, показавши мені цей краєвид. У відповідь на вашу люб’язність я розкажу вам дещо про себе, точніше, про Сірано. Я також наділений здатністю фантазувати, подорожувати в минуле… і назад, — загадково додав він.
— І він такий близький вам, Сірано де Бержерак?
— Ну звісно! Я навіть закохався
— Ви маєте на увазі ростанівського Сірано, вірші Ростана?
— Аж ніяк. Я маю на увазі самого Бержерака, “вірші закоханого поета”. Якщо ви писатимете про нього, то неодмінно передайте його пристрасне бажання кохати.
— А він кохав?
— Звісно! Інакше і бути не могло! Я, як ніхто інший, дуже добре його розумію. Більше, ніж знаю.
— Це цікаво. Більше розуміти, ніж знати?
— Звичайно, адже я можу сказати, куди Сірано двічі зникав із паризького товариства.
— Двічі? Через хворобу чи рани?
— Може, й так… Але він щоразу повертався іншим, зовсім іншим. От це треба збагнути! Його змальовують так суперечливо, так спотворено… Один дослідник стверджує: Сірано був гульвісою і бабієм. Другий, а це друг його дитинства Кола Льобре, згадує: Сірано порівнював вино з миш’яком, яким люди отруюють себе, а жінок цурався через свою зовнішність.
— І все ж, можливо, Ростан мав рацію, вгадавши в ньому натуру пристрасну і безкорисливу.
— Можливо, якщо врахувати й інші риси його характеру — бажання служити добру й людям, а не тільки задовольняти власні потреби. Вам слід шукати розуміння його життя в ньому самому, в тому що Сірано лишив після себе людям. Вчитайтесь у загадкові трактати чи сонет “Філософу сонця” з останнім рядком: “Мені — нічого, все, що є — усім!” Ми з вами, росіянин і француз, в однаковому становищі. Твори Бержерака треба перекладати із старофранцузької мови. А цього у нас, на жаль, не зроблено повністю. Особливо це стосується віршів, а вам ніяк не обійтись без них! Вони — його суть. Як ви вчините, мсьє Алекс?
— Очевидно, так само, як і Ростан. Доведеться подумки перевтілитися в свого героя і говорити за нього.
— Ой, це буде важко — сперечатися з самим Ростаном!
— Чому ж сперечатися? Йти його шляхом. Звісно, не наслідуючи, але з тією ж свободою творчості. У мене є власноручно написані вірші Сірано під його портретом.
— Чудово! Я сам потім перекладатиму вгадані вами вірші Сірано сучасною французькою мовою.
— Звичайно, Сірано — це його вірші. Але є ще його загадкові знання, про які йдеться у статті Еме Мішеля в журналі “Сьянс є ві”. [13]
13
“Наука і життя”.
— Я читав цю статтю. Щоправда, з усмішкою.
— Чого з усмішкою?
— Бо можу пояснити, звідки Сірано все те знав.
Жюль із загадковим виглядом дивився на вогні, розсипані на тому боці вигину річки. Вони здавалися чарівними відображеннями зоряного неба у велетенському дзеркалі, що лежало під нами.
— І ви можете пояснити мені? — чомусь пошепки спитав я і почав перелічувати: — Як три з половиною століття тому Бержерак міг знати про багатоступінчасті ракети для міжпланетних польотів, про невагомість, парашутний спуск, про електричні лампи, радіоприймачі, телебачення, звукозапис, та не з допомогою сучасних касет із магнітними стрічками, а сережок, що починали нашіптувати потрібну главу за наказом думки.