Дзвони зеленої Галактики

Шевчук Валерий Александрович

Не відкладаючи, написав листа за наданою адресою, сподіваючись від колишнього асистента професора докладно дізнатися про суть досліджень його керівника. І відповідь скоро надійшла. Була вона оглушливою: той, на чию допомогу він сподівався, минулого літа безслідно зник під час проведення польових дослідів.

Вечір загус темрявою, так само безугавно накрапав дощ. Мій співбесідник розповідав, не помічаючи нічого. Мені мимоволі передавалося його хвилювання. Непояснюваний страх, навіть не сам він, а його передчуття, сковував холодом тіло. В скронях гуло від надміру випалених

сигарет, а може, від напруги, з якою слухав тепер цю дивну розповідь.

Подібність ситуацій, за яких обірвалося життя двох дослідників, спонукала припустити, що вони корилися тій самій закономірності. Дружина професорового послідовника надіслала кілька зошитів і щоденника, які стосувалися його роботи. Прочитав їх, сподіваючись знайти обгрунтування мети спостережень незнайомого колеги. Але не пощастило і тут. Як і в записках професора, знайшов лише систематизовані результати досліджень, що велися у відлюдній місцевості впродовж багатьох років, та кілька зауважень з приводу методики опрацювання здобутих результатів. Але ж на доказ чого потрібно було їх накопичувати?!

Якось, вкотре гортаючи записи, раптом подумав: що, коли місце для спостережень було вибране з намислом? Несподіваний здогад немов зняв завісу з-перед очей. Звичайно, зникнення професора не здалося його учневі незбагненним. І він вирішив сам повторити ведену разом роботу. Вибрав місце й довгі роки продовжував експеримент, аж доки…

Знову й знову гарячково перебігав рядки цифр у чужому зошиті. Ну певно ж! В обох випадках однаково прогресуюче наростання енергетичних характеристик грунтів. Хіба що коливання їх величин у місті більш різкі. Числові обрахунки, на яких обривалися записи, були співмірними.

Ще раз, рядок за рядком, перечитав щоденник професорового послідовника, сподіваючись зустріти хоч натяк на користь свого здогаду про невипадковість обраного для спостережень місця. Особливо доскіпливо вчитувався тепер у виписки з історичних джерел про стихійні лиха, які супроводжувалися змінами земної поверхні, та всілякі загадкові випадки. Варто було звіритися з картою, щоб переконатися — більшість їх стосувалася досліджуваного району. В одному повідомленні, взятому з дореволюційної губернської газети, йшлося про незвичайний камінний знак, який стояв неподалік одного села. Напис на ньому свідчив, що поставлено його таким-то в подяку за щасливе збавлення підступів нечистої сили, яка на цьому місці поглинула дім його і все господарство. І рік — 1523.

З листа дружини професорового послідовника мій знайомий невдовзі довідався, що каменя того вона не знайшла, коли розшукувала чоловіка.

Очевидь, учень професора дотримувався думки про повторність “сплесків” земної кори та їх епіцентрів. Коли ж на обраній ділянці характеристики поверхні наблизилися до наведених у останніх нотатках його наставника, — лишилося тільки чекати. І — хоч наклав життям — довів ймовірність циклічності таких катаклізмів.

Мій сусід перевів дух і якось зів’яв на мить.

— Знати б, якими приладами вони користувалися. Може, знімали показники, про які я й не здогадуюсь. Правда, вмію трохи чути землю, але ж прилади — без

них теж не обійдешся.

— Що й казати, при сучасному рівні знань ще багато чого… — промимрив я, аби не мовчати. — Але ж колись і ця загадка мусить піддатися. Може, саме завдяки тобі, — додав жартома.

— Хіба про це йдеться? — обізвався з гіркотою, мов почув щось недоладне. — Поки що не маю цілком достатньо незаперечливих доказів, але це місто може запастися. Навіть фахівців не турбує його поступове опускання. А я все виважив, співставив: динаміка наростання тутешніх характеристик грунту подібна до зафіксованих перед катастрофою у тих двох випадках. Може статися такий самий “сплеск”.

— І що — місто піде під землю? — мимоволі мене пройняв дрож від його віщування.

— Хіба я знаю: місто чи кілька будинків? У великому місті все набагато складніше, аніж у малому або на безлюдді.

— Але ж, я так зрозумів, встановити ймовірність такої події неможливо, якщо не знаєш… циклічності, чи як там, самого явища? Хіба й для нашого міста є такий собі “камінь”?

— Коли б я мав певність, що циклічність і прикмети “сплесків” однакові для всіх місцевостей! А так можу спиратися лише на кілька фактів та на свої передчуття.

— Ну, це може бути самонавіюванням під впливом…

— І сам би радий так думати. Але в одному переказі говориться, що під час набігу татар люди сховалися в князівському дворі. І коли ворог уже брав приступом укріплення, земля руська розверзлася під ним і поглинула двірець разом з напасниками, не давши поглумитися з оборонців міста. Я, здається, вирахував те місце, де стояв двір. До речі, не так давно там велися розкопки. Звісно, археологи виявили тільки сліди помешкань пізнішої доби. Тим-то переказ приймається як легенда.

— Тобто це має свідчити, що тепер?..

— Не знаю, але я це чую, так чую, що місця собі не знаходжу.

— І… знову там само?

— Принаймні неподалік…

Він мить повагався і сказав де. Мені стало моторошно: за десять хвилин їзди від мого будинку.

— Коли ж може статися нещастя?

— Я не пророк. Але, мабуть, скоро. Відчуваю кожного разу, яка там неспокійна земля — зовсім інакша, ніж деінде в місті. На додачу — щільно заселені квартали, якісь заводи. Просто згусток людської енергії! Це теж впливає — притягує, як громовідвід блискавку.

Наша розмова таки коштувала йому сил, бо збудження його раптово спало, байдуже поглянув на годинника і стурбувався:

— Ого, засиділися! Досить тебе жахати…

Невдовзі ми підвелися й попрошкували до автобусної зупинки. У мене вирвалося, що живу неподалік названого місця. Це його зацікавило, але не з міркувань моєї безпеки, бо прискіпливо взявся розпитувати, чи не помічав я за собою знедавна незвичних самотності й відчуття власної непотрібності. Або якоїсь надмірної туги за чимось невизначеним, передчуття втрати, загостреної тяги до людей і водночас нехіть спілкуватися з ними? Від його запитання неприємно засмоктало під серцем, і я вже ладен був думати, що мої настрої останнім часом, — такі природні моїй натурі,— може, й справді не тільки нею обумовлені.