Дзвони зеленої Галактики
Шрифт:
— Ляна нічого не знає про свою матір? — тихо, наче стомлено, запитав Вахтанг Зурабович.
— Дівчинка одужає, підросте і дізнається про те, що має знати. Вона повинна зрозуміти свою матір… Я допоможу їй у цьому… І прадід — професор Сулименко — допоможе… Я певен. Бо в усі часи пасічники були мудрими людьми… Даруйте, Вахтанге Зурабовичу, за мимовільну сповідь у дорозі. Піду до Ляки, сон її тепер неміцний.
…У космічному безмежжі губилося двоє кораблів. Один летів до Землі, другий віддалявся од неї. Між ними соталася нитка з минулого і майбутнього.
Роберт
“305-й” не снідає чайками!
Пронизливий голос виконавиці модного шлягера, підсилений апаратурою командномовного зв’язку, перекривав навіть виття вітру, який налітав на бетонну башту, що одиноко стояла в океані. Тема охорони природи стала настільки актуальною, що її не могли обійти автори шлягерів. Пісенька про білого страуса, за яким ганялися на автомобілі браконьєри, щоб повидирати “пір’я просто із хвоста”, про страусеня, яке боялося вилізти з яйця, бо вгледіло, як ганяють по пустелі його сильного і грізного батька, має щасливий кінець. Браконьєри зникли і —
Тепер не боїться, Тепер не боїться І страусенятко Вилізти з яйця!На темному тлі нічного штормового неба океанська бурова платформа видавалась гранованою брилою з блідо-зеленим прожектором маяка на вишці. Потужний промінь прожектора вихоплював з темряви то хмари, то часті смуги дощу, то хвилі, що все збільшувались. На буровій ніхто не звертав уваги на погоду, всі знали, що і найлютішим хвилям не похитнути велетня.
Робота йшла і вдень і вночі. Роздратовано фиркаючи, насоси подавали видобуту нафту у величезні соти-цистерни, що стояли на дні океану і складали фундамент бурової. Ніщо не віщувало небезпеки, та ворог вже плив у глибині…
Тижнем раніше до квартири власника підводного апарата “Магдалена” завітав несподіваний гість — співробітник фірми “Морська нафта”.
— Привіт, Девісе!
— Радий тебе бачити, Френку!
— Тебе можна привітати. Кажуть, що “Магдалена” поміняла двигуни і тепер може йти від Сіднея до Лондона без заправки.
Господар помітно знітився, але гість, не зважаючи на це, вів далі:
— Декого дивує, яким чином двигуни, призначені на бойові космічні кораблі, перелетіли з Вашінгтона у наш всіма забутий закуток. Але є люди, які розуміють, що такий переліт коштував чималих грошей, і ладні допомогти хлопцеві, що зумів провернути таке діло.
Господар насторожився. Його випещене обличчя, бездоганний костюм, тонкі доглянуті руки мало нагадували підводника. Проте в порту постійно жили чутки про його хвацькі браконьєрські рейди до підводних заповідників і про таємничі експедиції до невідомо як затонулих застрахованих суден.
— Буду відвертим, Френку! Якщо йдеться про підводну перекидку партії наркотиків, зброї чи терористів — діла не буде.
— А якщо — нафти?
— Нафти?
— Подивися, — гість показав на глобусі, що прикрашав стіл, два об’єкти на відстані приблизно
— Далі.
— Танкер замовлено. Замовлено й шість “корів”, розумієш?
— Так, м’яка тара для нафти фірми “Зодіак”.
— Вся операція має пройти під водою. Твої умови!
— Це не наркотики, але теж можливі неприємності! Тут заборонена зона, а на бурову вже нападали, тож можуть бути мінні загородження.
— Боягузи не виграють! Умови!
— Риночна вартість нафти, відшкодування витрат і двадцять процентів акцій.
— Ну, Девісе, у тебе і розмах!
— То “так” чи “ні”?
— Так, якщо відпливеш післязавтра. До речі, за тиждень очікується шторм…
Шторм справді розігрався, та пінисті вали не могли розхитати чорної води глибин, де, ретельно пристосовуючись до рельєфу дна, рухався підводний апарат.
Нарешті у хисткому світлі прожектора з’явилася сіра стіна, що йшла вгору. її чіткі геометричні форми підтверджували, що це творіння рук людських.
— Ну, господарю, вдоволений? — спитав Девіса штурман. — “Магдалена” біля об’єкта, і все тихо, сонарів не чути.
— Тим гірше для них, тим краще для нас. Наспівуючи модний шлягер про страусеня, Девіс почав “роботу”. З-під днища апарата висунулася бурова трубка з алмазною коронкою. Вона врізалася у бетон, і “Магдалена” почала кренитися. Стиснувши зуби, пілот і штурман відчайдушно працювали важелями керування, щоб не дати апарату закрутитися. Навіть крізь воду було чути рипіння і скрегіт. Та ось на пульті засвітився жовтий вогник.
— Пішла нафта! — зраділо крикнув штурман.
Одну з “корів” прилаштували заповнюватись, а “Магдалена” перемістилася до наступної цистерни.
Девіс і цього разу підтвердив своє право називатися “королем підводних апаратів”. В його руках “Магдалена” шість разів виконувала каскад фігур найвищого пілотажу. Спочатку, в крутому крені, за сантиметр від бетону, що загрожував розірвати обшивку, вона входила в зазор між “коровою” та стіною. Вже з першої проби Девіс перемикав маніпулятором бурову трубку. Крутий розворот — і другий маніпулятор відсікав її. Рухом убік апарат ніжно відводив “корову”. Вона ледь помітно починала спливати, та перед тим, як вирушити за нею, пілот “Магдалени” встигав накласти бетонну латку, яка ховала обрубок труби. Апарат доганяв “корову” і буксирував її до якоря. Через кілька годин виснажливої роботи караван роздутих “корів” було зібрано.
Тепер не боїться, Тепер не боїться І страусенятко Вилізти з яйця! —вперто повторював Девіс, намагаючись відігнати хвилю страху, що невідомо звідки накочувалася на нього.
Довгий поїзд, в якому “Магдалена” правила за локомотив, а м’яка тара — за вагони, нісся над самісіньким дном, віддаляючись з кожною хвилиною від спустошеної бурової.
— Тепер не боїться… — знову заспівав Девіс. Він не встиг закінчити — пролунав цокіт, наче хтось пробіг на підборах до металу.