Дзвони зеленої Галактики
Шрифт:
— Схоже на те. Хіба що у майбутньому часі. Поки що все, як є.
— Поки що…
Розгарячіла уява Славка вмить заселила новими дійовими особами ще чисті аркуші великої книги буття, яку так ретельно і трудно писало і має писати людство, підкоряючись єдиній біосистемі розвитку, де все мало кінець і початок, мов річка береги. І раптом… старший науковий співробітник Віктор Синиця вириває з неї сторінку за сторінкою, вклеює нові, створює і руйнує, як йому заманеться.
Безсмертя — це абсолютна влада, притиск і гноблення в руках нечистих, умах незрілих, отже, і жорстоких. Жахливо!.. Славко подивився на Віктора, немов уперше бачив його, не товариша по університету, а зовсім чужу і далеку
— Що ж ти збираєшся робити?
— Думаю…
— Про це знає хто-небудь?
— Шеф, професор Малиновський. Він єдиний і підтримував мене в пошуках сонячного еліксиру протягом усіх цих років. Він знає.
— І що? Професор мріє про безсмертя?
— Не скажу певно, але вся лабораторія сидить нині над підтвердженням результатів моїх дослідів, не уявляючи цілісної картини, не здогадуючись про кінцеву мету. Все підтвердиться. Безсумнівно. Затія Малиновського — звичайна наукова формальність…
Професору Сильнику М. Я.
Затримка з аналізом токсичних речовин, виявлених у крові загиблого мамонта, сталася з причин фахового порядку. Як науковець, я не мав права виносити на суд колективу перший результат, знаючи, що за ним іде другий — глибинний і істинний. В процесі роботи несподівано виникла потреба і можливість одержання третього — унікального, досі не передбачуваного результату, над підтвердженням якого і працював колектив. Детальний науковий висновок буде подано не пізніше 1 липня ц.р.
5
Надвечір сусідки перемили посуд і порозходилися. Спорожніла хата, спорожніло дворище, світ спорожнів і поменшав удвічі, а, мо’, й утричі. Петро Павлович почувався незграбним і немічним, за що б не брався, думка чіплялася за дружину, спотикалася об неї, билася, і тоді чувся голос Степаниди: “Не журися, Петрику, не побивайся, ще жити й жити нам…” Весь вік улагіднювала його. І тоді, коли ревнощі знобили тіло, аж губи спікались, і тоді, коли звіром наступав, по сокровенному, як по живому, різав: “Дітей нам треба! Хочу… дівчинку і хлопчика, а потім ще дівчинку і хлопчика…”, і тоді, коли відрубав голову курці на шовковичній дривотні: “Щоб мені тут не рохкало, не квоктало, тільки спориш у дворі і — пісочком доріжки, щоб ніхто й не заїкнувся, що, мовляв, Нечеса мамонтовим кормом золоті гори собі наживає…”. Улагіднювала, як маленького, а мужчина — в центнер не вбереш, а душа, як порхавка, хто наступить зі зла чи й ненароком, так і розвіється. Доки збереш докупи… А до неї охолов — бачила, відчувала… — не бив, не сварив, гнилим словом не обізвався й разу, а — чула ж, кожним пальчиком чула — охолов. Усе — для тих охоронних, для мамонтів.
Чи не вперше подумав про них з внутрішньою відразою.
Ще тиждень тому говорив із Степанидою, їдучи автобусом із райцентру. Де була, що робила — не питав ніколи і цього разу змовчав. Сама сказала:
— В міліцію їздила.
— Не мала баба клопоту… Чого тебе понесло туди?
— Сказала їм, що немає такого закону, щоб чесного чоловіка обливати помиями. Вони мені: “Хто це й кого обливає, тітонько?” Кого — не вам говорити, а хто — й мені кортить дізнатися. Може, й ваша робота, кажу, а вони мені: “Ну-ну, тітонько, не забалакуйтесь, давайте по суті”. От я й давай по суті їм. “Іде, — кажу, — чоловік, лихословить, що йому?” — “П’ятнадцять діб, щоб охолов”, — сміються. “А в клубі чи на базарі мене обізвуть ні за що, закон на чиєму боці?” — “На
Тоді він слухав Степаниду і соромився. Ніде не бувала, нікого не знала, от і випхалась… наговорила сім мішків вовни, що скажуть в районі про нього? Чоловік і жінка — одна печінка.
— Видно, залила їм сала за шкуру, бо почали на задніх переді мною, сказали, що вияснять усе, зроблять, допоможуть… — Вона тихенько зойкнула, лівою вхопилася за груди, правою за його руку, наче злякалася, що полетить, а він залишиться самотою. — Слава богу, відпустило… — і винувато всміхнулася, а він сидів, немов прикипів, досадуючи на Степаниду, що повелася так нерозважно в районі.
Вдома Степаниді зробилося зле.
Тоді ж і відвезли її до лікарні — інфаркт…
Петро Павлович вийшов із хати. Рум’яне надвечір’я обіцяло вітер і негоду на завтра, а йому хотілося, щоб уже нині завило в дротах, заблискало в небі, пустився твердий і колючий дощ, річка і ставки попідходили водою — темною і глухою, щоб усе було не так, як нині, не так. Степанида пішла з життя, як усе робила: швидко, тихо і легко, ще, бувало, й заздрили чоловіки: “Не жінка, а бджілка. З такою можна й мамонтів доглядати…”
А її глядів?
І Петро Павлович знову подумав про мамонтів з відразою. Їх глядів. Про них думав. Через них сварився з начальством, односельцями. Степанида мовчала та все улагіднювала його.
Згадався сон. Отой, перед смертю Сірка. А мо’, за Сірком і не гнався ніхто, може, біг він на нього, хотів розчавити його, Петра Нечесу, за те, що він, людина, більше дбає про тварин, ніж про людей, про свою Степаниду. У сні порятувався від мамонта, а в житті?.. Це ж він, Сірко, убив Степаниду, а його покарав ще зліше…
6
— Вікторе, я все зрозумів. Теж цим катувався. Але ж наука, як і життя, не стояча вода. Мине якийсь час, і кров людини під впливом змін у довколишньому середовищі кардинально поміняє свою структуру. Тоді досить буде кількох грамів сонячного еліксиру, аби відбулася його консервація в еритроцитах. — Професор Малиновський по-батьківськи поплескав Віктора по плечу, нетерпляче зиркнув на годинник. Щойно закінчилася наукова рада, і він проінформував колег про третій результат, не сказавши, правда, про таке: мамонти вимруть у процесі еволюції, точніше — в результаті забруднення природи людиною. Першим був Сірко. Але його смерть, можна вважати, стала днем народження нової галузі генної інженерії. Що там потуги на трансплантацію органів, тут — трансплантація крові! Ми заряджаємо людину сонячною енергією, і людина сама стає сонцем, джерелом енергії.
— Не забувайте, професоре, кожна енергія може бути спрямована на благо, а може — і на зло. Якщо не ми, то хтось…
— Не треба так песимістично, Вікторе. Чим далі в ліс, тим більше дров. Так і з процесом пізнання, — професор Малиновський замовк і, ніби про себе, але пильно дивлячись на Віктора, продовжив: — Смерть Сірка не означає, що всі вони вимруть за нашого життя. Деякі переживуть і нас, і онуків наших. Мамонти вже зараз повинні стати донорами. Їх треба доїти, як корів. І поглиблювати, розширювати коло досліджень в напрямку локалізації дії еліксиру з тим, щоб зробити його придатним для застосування у фармакології. Ми до кінця ще не збагнули властивостей еліксиру.