Дзвони зеленої Галактики
Шрифт:
— Щодо першої — до кінця… І тут ви не враховуєте суттєвого моменту: поголос, що вийде зі стін інституту, схвилює людей більше, ніж поява на майдані Науки якогось НЛО. Ви уявляєте, чим це загрожує?
— Не зовсім, проте — не хвилюйтеся. Ви й досі перезбуджені, тому неуважно слухали мій виступ. Ніякого поголосу не буде. В інформації про третій результат присутній висновок тільки про повну зміну хімічних властивостей крові, що свідчить про її енергетичний код, близький до сонячного. Решта — в нашій пам’яті, лабораторії.
— Тобто ми з вами можемо зробитися власниками сонячного еліксиру?
Професор Малиновський здригнувся,
— Ні, я цього не казав… Наше завдання — дослідити всі можливості препарату, нагромадити його вдосталь для майбутнього.
— Це неймовірно. По-перше, таємниця — знання, не висловлені вголос; по-друге, мамонти можуть не сьогодні-завтра вимерти. Де гарантія, що вони переживуть і нас, і онуків наших?
— Це правда. Гарантії нема. Біосфера гранично начинена продуктами розпаду.
— Виходить, я маю рацію.
— Юначе, я науковець, тому в даному разі бачу перспективне і, повірте, гуманістичне начало. Зупинитися на півшляху чи зовсім припинити роботу змусить мене тільки смерть.
— Професоре, і я науковець, крім того, ще й людина, не робот. — Віктор відчув, як пишно патетично прозвучало це в нього, помітив, як професор недобре посміхнувся. Але Віктор мусив його попередити, мусив, бо думка, щойно спалахнувши, визрівала у план…
Професор Малиновський знову нетерпляче подивився на годинник.
— Пропоную перенести дискусію на пізніше. Зустрінемося днів за два—три, згода?
Віктор кивнув невиразно, і вони попрощалися.
7
Кілька днів єгер Нечеса не приходив додому. Спав у лісі, у наспіх змощеному курені, їв печену картоплю з салом, інколи зривав ще зелені терпкі сунички, знову і знову міряв ліс твердими і рішучими кроками, немов збирався землю обійти, та щось йому заважало і він повертався до галявини, де знайшов мертвого Сірка. Сюди мамонти не ходили звіку. Всі стежки їхні знав як свої п’ять пальців, — сюди не ходили. Сірко забрів, очевидячки, випадково, надто волі дозволяв собі, часто відбивався від табуна, усамітнювався… щось йому не так було…
Може, смерті шукав?
Хіба у тварин не буває такого?
За Сірком піде решта… Він постарається… Весь вік старався для них, не схибить і востаннє.
В очах зблиснуло хиже й гаряче, та серце мовчало, придавлене каменем, який і хотів би Нечеса зрушити, а не міг — чи важкий такий, чи Степанида держала, з її рук і в’юн не вислизав — пальці дитячі, а сила чоловіча… Тепер Степанида була з ним щодня і щоночі, відчував її тіло на своїх руках, прокидався од гарячого шепоту в губи, одного разу навіть вколовся об в’язальну шпицю, і пішла кров, яку вона одразу ж висмоктала, як робила весь вік, щоб не було зараження. Мов п’явка, пускала Степанида йому кров — чорну, отруйну, відводила злість і жорстокість, от і лежала душа до мамонтів, мов до малих дітей… Не старайся для звіра, старайсь для людини, єгер Нечесо! Не стало Степаниди, ударила чорна кров у голову, тепер хоч пальці рубай — стоятиме на своєму: ота галявина, галявина… Він приведе їх сюди. Хитрістю, лукавством — людині не позичати цього зілля. Приведе!.. Всіх до одного. Тоді хай говорять: Нечесина робота. За руку не вхоплять — не злодій. Вимруть мамонти, мов не було. Як Степани-ди — мов не було…
Голові
єгеря Лукашівської дільниці Нечеси П.П.
Прошу надати мені чергову профвідпустку із 4 липня ц.р. Нечеса П.П.
Голові райради УТМР тов. Фененку І.М.
єгеря Лукашівської дільниці Нечеси П.П.
Прошу звільнити мене з роботи за власним бажанням. 6 липня. Нечеса П.П.
Фененко довго і незворушно дивився на другу заяву, зітхнув і підписав. Що там казати, трудно доведеться без Нечеси…
В цей час і ввірвався до кабінету Костя. Розпатланий, блідий, заплаканий.
— Що з тобою, хлопче?
— Я з Лукашів… Три години їхав… Там мамонти поздихали… Всі як один. Лежать, ніби спати вклалися…
Фененко тупо вирячився на хлопця.
Мамонти… Одинадцять… Фененко схопився за серце, хоч воно й не боліло. Тільки й спромігся: “Так і знав, так і знав… Добра не жди від них…” Тепер уже замлоїло під грудьми, і він попросив Костю збігати за пігулками — аптека поруч, за рогом. Костя вийшов. Один здох — не знайшли винуватого, на одинадцять — винуватий знайдеться… Фененко закам’янів з притиснутою до грудей рукою, мов у коханні освідчувався…
8
Полудень замітав столицю гарячим липневим вітром, і “Чайник”, виполісканий сонцем, нависав над центральною вулицею, як вітрило покинутого корабля, — хто не працював, смажилися на піщаних пляжах, і обслуга кафе-бару, не звертаючи уваги на двох пришелепкуватих, жваво обмінювалися останніми повідомленнями з річки, куди, разом з більшістю відвідувачів “Чайника”, перемістився центр інтересів сфери обслуговування, як і решти столичних сфер — розжарених і розпарених літньою спекотою.
Вони знову пили морквяний морс. Розмова не клеїлась.
— І все-таки краще так, а не так, як ми задумали. — Славко надпив зі склянки. — Зізнаюся тепер, у мене рука не піднялася б.
— У мене піднялася б. Не твоєї породи. Для великого діла потрібні великі почуття. Ти просто не перейнявся небезпекою. В цьому ви схожі з професором Малиновським.
— Бач, природа й досі — великий друг людини. Взяла гріх на себе, а могли б ми весь вік одмиватися. Ще, дивися, зцапав би нас той єгер-мамонтолюб, і — небо в шашечку…
— Заради ідеї… — Віктор Синиця згадав телеграму — клаптик сірого несортового паперу, кілька звичайних слів, припасованих так уміло і так міцно одне до одного, до нього, до професора Малиновського, до майбутнього людства, що, здавалося, ніяка сила не владна розірвати невидиму ниточку, що змоталася у великий пухкий клубок, — він першим притиснув професора, і той накинувся на Віктора, хрипко повискуючи, бризкаючи слиною увсебіч: “Це ви… Це ваша робота… Відповідатиме!..” Віктор ледве встиг підхопити знеможене тіло — через годину професор Малиновський опинився у реанімації. Лопнула капілярочка. І надія. На великий приз життя. Хто ж із них був правий? Віктор засміявся, правда — між полюсами, правда — природа, вона і взяла гору.