Ефемерида кохання (на украинском языке)
Шрифт:
– Як?!
– з надiєю в голосi спитав Никон.
– А дуже просто: забудь її. Забудь, i все. Нащо про неї думати, коли вона думає про iншого, а той iнший, певне, ще про iншу, а та в свою чергу...
– Не дотепно, - перебив Никон.
– Але ж згодься, що й тут є своя, заздалегiдь визначена орбiта: захоплення, обожнювання, звичка i, нарештi,- байдужiсть. То чи не краще пришвидшити еволюцiю цього поняття i - забути?
– Це тобi легко говорити. Забути її просто неможливо, зрозумiй неможливо! Я б оце не то що на ракетi - на
Сократ лагiдно усмiхнувся i встав. Пiдняв срiблясту штору, що закривала прозору стiну, i деякий час дивився на мiсто. Рухомi стрiчки тротуарiв несли в рiзних напрямах сотнi, тисячi людей, контури будiвель - то ламанi, то хвилястi - спадали за обрiй, а крiзь гiгантську пiвсферу, що захищає мiсто вiд космiчного холоду, ллється дощ сонячного промiння.
– Поглянь, Никоне, он там бiлiє, iскриться горбатий дах. То Центр здоров'я. Там вилiковують усi хвороби.
– Я здоровий, нащо менi той Центр?
– Нi, ти хворий. Тяжко хворий, друже. Твої аналiзатори дають неправильну картину дiйсностi.
– Та не вигадуй дурниць, - Никон зiгнув руки в лiктях, напружився заграли м'язи передплiччя, грудей, спини, нiг. Вiдчуття сили i бадьоростi забринiло в усьому тiлi.
– Здоров'я менi не позичати! Ну, а щодо аналiзаторiв, то вони менi точно засвiдчили: нема кращої в свiтi!
– Якщо хочеш знати, в тебе психiчна хвороба. I дуже небезпечна.
– Як же вона зветься згiдно з твоїм реєстром?
– БК.
– Що за БК?
– Безнадiйне кохання.
Никон розсмiявся, та так заразливо, що, здавалося, i стiни в кiмнатi от-от розсмiються.
– БК! Оце вигадав!
– Никон вхопився за живiт. Лице йому почервонiло, а з очей так i бризкало веселiстю. Вiн вибухав i вибухав смiхом.
А Сократ поглядав на нього сумовито. "Безпричинне збудження, - думав вiн, - то активiзацiя, то падiння тонусу. Цiлковитий психiчний розлад". Почекавши, доки Никон пересмiється, вiн лагiдно сказав:
– Заспокойся, друже. Коли б ти мiг вгамувати свої нерви, я довiв би тобi, що нiякого кохання, власне, в природi немає...
– Навiть безнадiйного?
– пирхнув Никон.
– Не iронiзуй. Так, нiякого кохання, лише розмови про нього, - спокiйно вiв далi Сократ, - розумiєш?
– розмови! Адже це почуття аж нiяк не вiдображає самого об'єкта, а тiльки передає суб'єктивне ставлення до нього.
– Ну, гаразд, - Никон сiв до столика i почав витирати хусточкою чоло. Все-таки менi цiкаво: невже ти ще не закохувався?
– Хочеш сказати, чи я не чманiв?
– скривився Сократ.
– Нi, як казали в давнину, бог милував. Але спостереження показують, що дев'яносто дев'ять вiдсоткiв юнакiв хворiють на цю хворобу, в тому числi кiлька вiдсоткiв на БК.
В його рiвному, спокiйному голосi було стiльки байдужостi, скрипу сухого дерева, що Никон одразу перестав смiятися. "Що з ним трапилось? подумав, окинувши товариша спiвчутливим
– Невже його iнтелект зовсiм придушив емоцiї? Хiба це людина? Робот!"
– Слухай, якщо ти сам не вiдчуваєш... як би тобi це передати...
– Никон наморщив чоло i деякий час мовчав.
– Нi, цього пояснити не можна, - трiпнув чубом, - бо кохання - це таємнича незбагненна штука! I в кожного воно iнакше, своє, неповторне...
– Уже й незбагненна! Ти зовсiм одурiв. Не забувай, що ми живемо в двадцять першому столiттi, i можливостi математичної психологiї набагато розширились. Кохання, як всяке явище матерiального свiту, - скрипiв далi Сократ, - можна класифiкувати, систематизувати, можна за допомогою координат визначити рух цього поняття для майбутнiх моментiв часу, тобто можна скласти ефемериду кохання. Хочеш? Складу. З точнiстю до одного дня.
– Мiсячного чи земного?
– усмiхнувся Никон.
– Земного, - серйозно вiдповiв Сократ.
– Врахувавши ступiнь твого емоцiйного збудження, обставини твого життя, уподобання, функцiю часу i, нарештi, дiю лiкування, - можна буде з точнiстю до дванадцяти годин визначити, коли саме твоя психiка унормується.... Хочеш?
– Нiчого в тебе не вийде, мудрий друже, хоч ти й знавець математичної психологiї.
– Вийде, i раджу тобi звернутися до Центру здоров'я.
– Щоб засмiяли?
– Навпаки, твоя поява буде для них святом!
На прощання Сократ навiть скривив губи, намагаючись усмiхнутись.
– Все буде добре. До зустрiчi.
II
Никон не дуже квапився до Центру здоров'я. Зiйшов на повiльну стрiчку тротуару, i вона спроквола понесла його повз квартали, тiсно заставленi будинками, через густодеревнi парки, в яких розливалися пахощi земного лiсу. Все це вiн бачив безлiч разiв, але зараз обмацував поглядом, як i вперше. Знав, що мармуровi корпуси зовсiм не мармуровi, а з пластика, що дерева синтетичнi i "садили" їх тут художники та хiмiки, - все це Никон добре знав, але сприймав як справжнє, земне. Усе їхнє мiсто синтетичне, i це тiльки свiдчить про могутнiсть сучасної науки. Так, так, вона зробила неймовiрне, вона творить другу природу на Мiсяцi! Але людина... почуття... Невже Сократ має рацiю?
Центр здоров'я - то чималий квартал, де навколо велетенського головного корпусу розташувалися численнi павiльйони. Це не лише лiкувальний заклад, в якому, до речi, здебiльшого займалися профiлактикою, а й наукова, дослiдницька iнституцiя. Досi Никон не бував тут жодного разу, i тепер з цiкавiстю поглядав навколо. йдучи широкою пальмовою алеєю, думав про свого друга-аскета i вiдчував, як груди розпирає почуття протесту. "Ефемерида кохання"! Що це тобi - небесне тiло, яке рухається по заздалегiдь обчисленiй орбiтi? Еге-ге... Небо моєї душi чи не складнiше вiд отого, що темнiє над нашими головами... I вона, вона в ньому сяє непогасним сонцем! Ага, треба написати симфонiю про Сонце...