Егоїст
Шрифт:
— Кожна політична сила чи партія бореться з владою задля однієї мети: захопити її самій. А ви? Навіщо боротися, як не заради влади? Ваші ідеї абсолютно абсурдні! Це якийсь політичний анахронізм!
— Він не розуміє, — з жалем промовив Професор, обвівши поглядом своїх однодумців, а потім звернувся до Липинського:
— Ми — не партія. Ми — релігія. Ми — віра.
— Мені здається, ви просто займаєтеся демагогією... — сказав Георгій і подивився на годинник. Сягнуло за північ. Він давно мав би бути в ліжку.
Йому закортіло щонайшвидше вшитися з цього дому. Липинський ще раз обернувся і зиркнув
Георгій, не попрощавшись, рушив до дверей. Це було схоже на втечу. Однак гіпнотичний голос Професора примусив його зупинитися.
— Ось, візьміть, Георгію... — протягнув він купку паперів, не встаючи зі стільця.
«Я що, повинен підійти до нього? Чи по-рабськи приповзти?» — Липинський стояв на місці. Професор з простягненою рукою сидів на стільці.
Пауза затяглася. її порушила Євдокія. Вона підійшла до Професора, взяла у нього пачку паперів і віддала їх Георгієві.
Липинський глянув на першу сторінку. «Історичний шлях України». Він ледь утримався, щоб приховати відразу на обличчі. Він терпіти не міг доморощених істориків-фантазерів. Однак присутність Євдокії дещо стримала його.
Вона провела його вниз, до машини. — Єво... — промовив Георгій і осікся: він не знав, що казати.
— Знаю, — відмовила йому жінка. — Так уже сталося. Так уже нам судилося: мене спокусив Змій під назвою націонал-анархізм, а я спокусила тебе. І ми обоє постраждаємо за це і впадемо з високої гори донизу...
— Я не хочу падати. Я ще вас переконаю. Євдокія потисла йому руку.
— Ти не переживай: те, що було між нами, тебе ні до чого не зобов'язує. Ти — вільний. Я відпускаю тебе!
«Я — вільний? Від кого? Від неї?»
Це вже занадто. Треба тікати з Києва подалі, бо добром усе це не скінчиться. їх треба зупинити... Донести на них я не можу. Духу не вистачить. Але треба якось перепинити їх. Як? Здається хлопці серйозно вірять у свою ахінею... А поводяться як діти. їх же не сьогодні-завтра заметуть. А Євдокія? Уявімо, що в цій божевільній компанії не було б Євдокії: як би він вчинив? Усе-таки доніс би? Поки що немає підстав. Одні словеса та й годі. Може, це просто фантазери? Теоретики? Чому ж тоді мене попереджав Морозов? Може, і справді є підстави до хвилювання? Безперечно, служба безпеки про їхні ідеї вже давно знає. Тепер уже там відомо про те, що я побував на їхніх зборах. І, вочевидь, від мене чекають якихось конкретних дій: наприклад, що я стану інформатором. Ще одним, бо хтось на цих напівбожевільних патріотів уже «стукає».
Ні, це добром не кінчиться! І як це я влип у цю історію?»
Він повернувся додому і почав складати речі до валізи. «Поїду геть. Начхаю на все: нехай горить яскравим полум'ям. Я втомився. Я хочу відпочити. Я не хочу нічого знати».
Георгій нервувався. Він бродив по квартирі, неспроможний зосередитися на думках, на власних діях. Випадково його погляд упав на сокола-сапсана. Той дивився на купку прим'ятих паперів, що лежали на скляному столику у вітальні.
«Історичний шлях України. Діаруш Величка». Георгій навмання відкрив сторінку.
Кожен народ має свій шлях. Який він —український шлях? Український шлях — широкий і битий. Широкий битий
А така пора настане. І річ не в містичному кінці світу. Це є цілком закономірна річ для історії цивілізацій. В історії не існує еволюційності. Якби історія розвивалася еволюційно, ми, розвиваючи давньогрецьку, давньоримську чи майя цивілізації, вже були б далеко за горизонтом. А так не сталося. Бо цивілізації народжуються, зростають, квітнуть, старіють і вмирають. А після них залишається згарище і широкий битий шлях. Народи, привчені до цивілізаційних злетів, зникають з лиця землі, як зникли давні греки, давні єгиптяни, месопотамці. А народи, що живуть на їхній території, не можуть дати собі ради. Що стосується інших народів, яких не зачепили цивілізаційні злети, то вони виявляються найбільш живучими. Так і мандрують українці історією, тягнучись по широкому битому шляху — коли босоніж, а коли на волах...
Наступного дня Георгія знайшов в його офісі здоровань Сидір і приніс документи по затриманому хлопчиську в акції «Голий король». Георгій, сидячи у своєму шкіряному кріслі на високій ніжці, окинув поглядом революціонера. Чорний шкіряний піджак.
Недешевий. Навіщо йому в таку спеку чорний шкіряний піджак? Хіба що для зброї. «Чи я помиляюся? Дай Бог».
Коли Сидір пішов, Георгій проглянув папери і зрозумів, що справу виграти нескладно. Тільки навіщо йому це? Навіщо? До кабінету хтось постукав. Це була Таміла. Вона шалено схудла. Дієта така? Здається, ні. її також доймають нерви.
—Георгію, мені вже тиждень хтось дзвонить по телефону і дихає у трубку. Я боюся.
— Ти вже повідомила Антипову про відмову вести його справу?
— Так.
— Що він сказав?
— Він — нічого. Зате його охоронець... Попередив, що я пожалкую.
— Ну то й що?
— Сказав, що подасть на нас у суд за вимагання.
— Що-що? — іронічно скривився Георгій. — Ти мала з ним якусь розмову про гроші?
— Ти що, Георгію, ти ж мене знаєш! У мене завжди рот на замочку.
Георгій згадав розмову, в якій Антипов натякав, що поза контрактом заплатить шалену суму. Та-ак. Однак Георгій точно пам'ятав, що теми не підтримав. А якщо вони зроблять монтаж? Сучасні технічні засоби дають можливість змонтувати на аудіоплівку все, що завгодно. Навряд чи аудіоплівка може стати доказом. Ясно, що вони не мають ніяких доказів. Це чистої води шантаж.
— Ти мала при собі диктофон? — спитав Георгій Тамілу.
— Так. Але він погрожував дуже тихо, на вухо... Свідків було багато, тож він зробив вигляд, неначе нашіптує мені якогось масного комплімента... Звичайно, на плівці нічого не чути.