Егоїст
Шрифт:
Липинський полюбляв здійснювати подумки шахово-політичні рокіровки, розігрувати різні шахово-політичні комбінації і уявляти, що з цього вийшло б. Такі роздуми дещо стримували його роздратування під час засідань Верховної Ради, коли розглядалися декларативні і заздалегідь мертві законопроекти, які просто не можуть працювати в нинішній дійсності; або коли лунали юридично некомпетентні обговорення непогано виписаних законів; або коли йшла пустопорожня балаканина.
Узагалі, щодо останнього, то Георгій вважав, що політичні дискусії в парламенті надзвичайно потрібні. Без них взагалі немає сенсу в парламенті: закони можуть писати професійні юристи краще за депутатів. Призначення парламенту інше. Георгій завжди згадував мамині слова — хочеш зрозуміти якесь явище, найперше задумайся над словом,
Липинський був противником стереотипу, за яким ідеальний парламент — це місце, де просто приймаються законопроекти. Ідеальний парламент — це те місце, де відбувається державотворення. Тож він любив ті дні, коли видавалася щаслива нагода продемонструвати народу, що не в кабінетах чиновників, а тут, у цьому залі, є горщик, де вариться державний борщ. Саме тут, а не на Банковій, твориться історія — жива історія, цікава народу і всьому світу.
Сьогодні Георгій не знехтував можливістю продемонструвати свою особисту участь у цій самій живій історії. А усвідомлення того, що слова, які лунають під куполом, чують не лише вони — депутати, а й уся країна, додавало йому відчуття самодостатності, яке дуже потрібне таким егоїстам, як і він. Він виступив з політичною заявою — досить палкою і водночас цілком пустопорожньою, зате дуже ефектною у плані політичного шоу. Виборцям вона обов'язково сподобається.
Парламент перебував у передчутті літньої відпустки, тож на його засіданнях відчувалася передканікульна нетерплячка. Депутати були неуважні, нестримані, недисципліновані, несерйозні та ненадійні. Георгій дивився на них із заздрістю: вони могли собі дозволити невдовзі розслабитися. А він ні. Вони через кілька днів рвонуть на Канари, на Мальдіви або в свою сільську хатинку... А йому — зась. Проблеми не відпускали його.
На фірмі він з'являвся дедалі рідше. Перебування у колись обожнюваному ним офісі з видом на Київ з висоти пташиного польоту травмувало його. Щось подібне до видовища сплюндрованого батьківського дому. Він віддав своїй фірмі значну частину свого свідомого життя, а ось тепер, незважаючи на зовнішній європейський лоск, вона вмирала. Тихо і беззвучно. Жодної грошовитої справи, яка хоча б частково покрила його борги... А ще оце відчуття загрози... Ганна Миколаївна, працюючи проти Пупця, як завжди, робить багато «хвиль».
«Щось має відбутися — невідворотне і сильніше за мене. Усе-таки треба заскочити на роботу і перевірити, як проходить «чистка». Георгія з дитинства періодично мучив сон: до його помешкання вриваються люди «з органів» і починають обшук. І знаходять щось. Що саме, Георгій ніколи не міг зрозуміти. Сон не давав однозначної відповіді. Це «щось» було жахливим компроматом, брудною білизною та інтимною таємницею водночас. Останнім часом сон снився частіше...
Треба знищити все. Все. Окрім, звичайно, того, що цікавить податкову... Останнім часом перевірки на фірмі стали хронічними: намагаються докопатися до одного: чи не платять клієнти адвокатам і фірмі більше, аніж указано в угодах? Питання слушне.
Звичайно, щоб вижити, доводиться крутитися; звичайно, фактичні гонорари Георгієвих адвокатів перевищують офіційні; звичайно, фактичні прибутки фірми більші, аніж засвідчені в документах. Звичайно! Звичайно! Звичайно, їхня фірма нічим не відрізняється від усіх приватних підприємств України! Закон в країні не діє. Діє звичай. Звичай сильніший від права. І Георгій як правник мусить визнати цей сумний факт.
Податкова «витягла» з нього всі можливі фінансові ресурси. Що ж зробиш. Вона сама діє не за законом, а за звичаєм, за старовинним українським звичаєм тюрксько-арабського походження, що має назву «хабар». Податкова, яка має контролювати бандитів, є найбільшим бандитом у країні. Георгій, дивлячись у вікно свого офісу,
«Що зі мною діється? Друже, повернися до реальності! Прийми хоіодний душ! Твоє життя розвалюється! Ти гинеш! Що з тобою? Схаменися! Візьми себе в руки! Візьми справи у свої руки! Шукай клієнтів! Запусти рекламу! Ти зможеш! Ти це вмієш! Тобі не вперше! Тільки почни!.. — Ке хочу я нічого... Не хочу...»
Поки завантажувався комп'ютер, Георгій включив автовідповідач. Вислухав кілька повідомлень, серед них і погроза. «А все-таки цікаво: від кого? Від Пупця чи Антипова?» Погроза була не дуже агресивною, і навіть не зачепила його «его»: «Гей ти, піжоне! Не мути воду! Пожалієш!»
— Кишка тонка! — вголос сказав Георгій.
Він зазирнув у свій комп'ютер: той мав вигляд незайманої дівчинки. Ірина Марківна стерла з його пахм'яті все. Хоча, звичайно, хороший хакер за хороші гроші зможе його зґвалтувати і отримати секрети справ його клієнтів, фінансові розрахунки, листування — офіційне і таємне. Цікаво, чи дійде справа до хорошого хакера?
До кабінету зайшла Ірина Марківна.
— Згортаєтеся? — майже байдужим тоном спитав Георгій.
— Ви впевнені що чините правильно? — замість відповіді запитала вона шефа після деякої паузи.
— Ні. А ви?
— Я маю погане передчуття.
— Що ж мені робити?
— Затаїтися.
Вона нечутно вийшла з кабінету.
Георгій подивився у вікно. Над Києвом збирався дощ. У нього в душі також.
Він набрав телефон Віри Павлівни, бо прийняв рішення: їде у парламентський піонертабір. Він смертельно втомився.
Після обіду Георгій заїхав на засідання комітету. Він досі не міг пробачити Пащенку, що той відібрав у нього комітет. Його, Георгієвий, комітет. Тепер настав час розплати. Час Георгієвої зловтіхи. Пащенко почувався не в своїй тарілці. Він не був професіоналом. Він сподівався, що старий зубр Георгій буде «витягувати» роботу комітету, до складу якого входили в основному їхні політичні противники. Однак Георгій не хотів цього робити, він просто фізично не міг працювати на людину, нижчу від нього за професійними та інтелектуальними показниками, не бажав прикривати його юридичну нікчемність в ім'я корпоративної моралі. Георгій, влаштувавши мовчазний бойкот однопартійцеві, відчував задоволення. Законопроект виглядав жалюгідним. Пащенко це інтуїтивно відчував. Він не зміг відстояти партійну позицію у боротьбі з потужнішими пропрезидент-ськими силами. А ситуацію змінити можна було б. «Стоп! Стоп! Стоп! Щось не так! Щось не так... Егоїст я триклятий! Тому нічого не виходить у нас, в Україні, що в кожній команді знаходиться бодай один такий ображений на весь світ українець і з садистським злорадством спостерігає, як у іншого нічого не виходить! Може, не такий я вже й оригінальний у своєму егоїзмі? Може, це національне?..»
Взагалі, посада голови комітету, заспокоював себе Георгій, не така вже й вирішальна. Нічого голова комітету не вирішує. Він лише речник. Його справа — вийти на трибуну, похизуватися і проголосити: «Комітет просить підтримати...» А «привілеї» — персональна машина, кабінет... — Георгій і так це має. Тож не варто страждати.
Незважаючи на сумніви, Липинський так і не зміг заспокоїти своє «его», він так і не взяв участі в обговоренні пащенкового законопроекту. Логіка не спрацювала. Ображене «его» виявилося сильнішим. Воно його душило. Він розстібнув комірця на сорочці й ослабив краватку... ... Липинський вийшов із парламенту. Біля його машини стояла Єва. Він відчув себе останнім ідіотом. Георгій підійшов до неї і нахилився, щоб поцілувати їй руку. Вона її відсмикнула:
— Я прийшла сказати, що я вас зневажаю.
Вона сказала це льодяним тоном... Тоном Снігової Королеви.
Георгій у дитинстві найдужче боявся Снігової Королеви. Саме її. Він боявся, що вона влетить у відчинене вікно і забере його з собою до льодяного замку.
Єва розвернулася і пішла геть.
Його обпекло почуття сорому. Йому ще ніколи не було так соромно. Георгій подивився на себе: він стояв голий посеред вулиці, на нього зиркали перехожі, сміялися в кулак, клацали фотоапарати журналістів, знімали телекамери, освітлювали прожектори...