Егоїст
Шрифт:
— Ну що ж. Давай знайомитися. Як тебе звати? — почав він.
— Георгій, — утупивши очі в чісбурґер, промовив той. Георгій здригнувся. Він не чекав почути власне ім'я. Тим паче зараз. Тим паче від цього хлопчиська, який чимось так нагадував його самого багато років тому.
Він хотів був розпитати про його життя, однак усвідомив, що абсолютно не вміє розмовляти з дітьми. Він не знав, як правильно сформулювати питання, щоб це звучало не як бюрокартичний допит, а розмова двох чоловіків різного віку.
Поки Георгій-старший підбирав слова, Георгій-менший почав загортати половину
Чоловіка це шокувало. Він не міг вичавити з себе ні звуку. Тим часом малий швидко подякував і миттєво зник. Георгій-старший розгублено дивився на стілець, де мить тому сидів до болю знайомий незнайомий хлопчисько, і не знав, що йому робити з почуттями, які охопили його. Він не знав, що йому робити з собою. Цей малий хлопчисько зачепив у ньому ті струнки, які давно вже мовчали.
«Хто ви? Хто ви?» — стукав у його скронях голос старої жінки... «Хто я? Хто я?» — стукало Георгію у скроні.
Йому не хотілося повертатися до своїх апартаментів, де було холодно і незатишно, незважаючи на повний комфорт, тож він вирішив поїхати до свого офісу. Несподівана поява шефа в адвокатській фірмі дешо здивувала публіку, проте з пантелику не збила. Георгій пройшовся по кабінетах, заглядаючи в кожен закапелок. Фірма працювала, як швейцарський годинник. «Молодець Таміла. І молодець Ірина Марківна. І молодець я сам».
З кімнати Льоши-маніяка долинала палка дискусія, а точніше лунав тільки один голос Ганни Миколаївни, який переконував свого опонента не маратися справою про зґвалтування невинної дівчини молодим паничем.
— Що ви мені пропонуєте — відмовитися від справи? — чулося через двері Льошине. «Ого! Здається, Ганна Миколаївна доконала його!»
— Саме так! — вимагала Феміда у Шиньйоні.
— Кожен громадянин України має право на захист у суді!
— Я вже знаю, чим це скінчиться! — голос Ганни Миколаївни тремтів від обурення. — Цього татусиного синочка виправдають! А зганьблена дівчина матиме травму на все життя!
— При чому тут я? Якщо не я, то хтось інший виграє цю справу!
— Нехай його захищає хтось інший! Тільки не наша фірма!
— А ви уявляєте, які гроші принесе фірмі виграш у цій справі? Ні, ви цього не уявляєте? Ви не заробили для фірми і сотні гривень!
— А репутація?
— До біса вашу репутацію! Я адвокат — і все тут! Моя репутація і репутація фірми залежить не від етичних засад, а від кількості виграних справ. Ви це розумієте?
— Ах так?
— Саме так!
— Тоді я буду захищати цю дівчину. І майте на увазі: я виграю у вас цей процес!
— Ой-ой-ой! — зіронізував Льоша. — Як страшно! Ще невідомо, хто у кого виграє!
Розпашіла Ганна Миколаївна різко відчинила двері Льошиного кабінету і, не зачиняючи їх, пішла геть з гордо піднятою головою, на якій височіла піраміда старомодної зачіски.
За нею вийшов Льошка, аби закрити двері. Побачивши шефа, благально попросив:
— Зробіть з нею що-небудь! Так неможливо працювати!
— Ти ж сам знаєш: я ніколи її не заберу з фірми! Щоб ти не розпоясався!
Льошка смикнувся заперечити, та Георгій випередив його:
— І ти від мене нікуди не дінешся! У мене найвищі гонорари.
Георгій
— Ірино Марківно, — спитав він у Старого Ридикюля. — Що ви думаєте про Льошчину справу?
— Гнила вона, Георгію Андрійовичу. Смердить на кілометр. Я нічого не хочу сказати, але батько того молодого подонка був тут. Приїхав на машині з номерами АП, проте поводився сумирно. Я тут навела довідки у своєї колеги з Банкової. Батечко — такий самий подонок, як і синок. Бере шалені хабарі, домагається співробітниць і таке інше. Видно, він Льошці наобіцяв золоті гори, бо після його приходу той прилип до справи як шевська смола. До речі, це я натравила Ганну Миколаївну на нього, аби не перестарався.
— Я-асно, — протяжно сказав шеф.
Ірина Марківна добре знала це шефове «Я-асно!» Значить, що не подобається йому все це.
— І ще мене Таміла турбує, — розмірковував уголос Георгій. — Що там у неї?
— Б'ється зигзицею... Схудла, змарніла. Круги під очима. Ви хіба не помітили? Я, звичайно, не Кассандра, але думаю, вона проситиме Вас забрати в неї цю справу.
— Що? — перелякався Георгій.
— Знаю, знаю, вже пізно... та й обіцяли Ви, але... — Ірина Марківна зробила багатозначну паузу. — Георгію Андрійовичу, я повторюю: вона проситиме Вас забргги в неї цю справу.
її голос був твердий і переконливий. Георгій зрозумів усе.
«Якщо вже Таміла піде на це, то справи кепські. Та й Льошчину справу доведеться віддати. Що за невезуха! Дві справи водночас! Бачте, поміщалися на етиці! А хто гроші зароблятиме? Що з них узяти? Я сам винен. «Адвокат у білих рукавичках!» Так колись прозвав мене Борис. І мав рацію».
Таміла працює над справою Антипова, який контролює нафтовий ринок цілого регіону. За неповний десяток років Антипов збив собі шалений капітал. Звичайно, і дурневізрозуміло, що в нашій країні за такий короткий час чесно таких грошей не заробиш. Не він один. Однак існує межа. Антипов цієї межі не знає. Що ж. Він не перший — і не він останній. В історії будь-якої країни первинне накопичення капіталу завжди смердить криміналом. Антипов надто довго добре стояв на ногах. Надто довго, як на його гріхи. І насамперед завдяки своєму юристові Юрку Сушику. Георгій знав Юрка особисто. Той міг би мати свою юридичну фірму або свою справу. Голова в нього золота. Однак колись він оступився, а витяг його з халепи Антипов. Ось тепер Юрко і «відпрацьовує» із собачою відданістю. Однак ніщо не вічне. Ось і на Антипова заведена справа — букет економічних злочинів. Інтуїція підказувала Георгієві: Юркові набридло тягти лямку, і він почав потихеньку здавати господаря. Однак це -"исте припущення.