Екологи, або Копроконська історія
Шрифт:
Нак зареготав. А Коре відчинив сумку і дістав звідти закорковану пляшку з вином:
— Та є, тримай.
Гел мовчки узяв ту пляшку, корок випав ніби сам, Гел зробив ковток. Сів на лавку, Рол поряд, втомлено схилив голову, Гел передав пляшку йому.
— Коли відлітаємо? — запитав Коре, — я вже навідпочивася і хочу додому.
— Ти ж казав, що твій дім тут? — здивувався Гел, забрав у Рола вино, зробив ковток, віддав назад.
Нак простягнув руку за пляшкою, отримав по пальцях від Коре:
— Тобі вже достатньо, хай
— Та він і в тан-ларда не зовсім повірив, — відповів замість Гела Рол.
— Головне, що погодився бути президентом, — а вірить чи не вірить не так і важливо, — додав Гел.
— Мій друг — президент, — посміхнувся Коре, — щось вже не вражає… Потрібно випити. Наку, тягни ще пляшку.
— Так у мене тільки горілка, — розгубився Нак і запитав: — А вони хіба горілку будуть пити? Вовки ж горілки не п'ють…
— Після вашого медичного спирту я особисто буду і горілку, — відповів Гел.
— То може багаття розпалимо, я гітару знайду, — несподівано запропонував підпивший Нак.
— А хто співати буде? — сміявся Коре. — Тільки не кажи, що ти.
— А от він і буде, — Нак тицьнув пальцем в сторону Гела, — він гарно співає, я чув…
Рол крізь сміх запитав:
— А багаття на вашому плацу розпалимо?
— Ну чому на плацу? У нас є тут де багаття палити, я ще хлопців покличу, вони дрова принесуть. То я пішов?
— Іди, тим більше, якщо хлопці не бояться перевертнів… — відпустив його Коре. — Влаштуємо клаптик анархі"i?
— А чом би і ні… - погодився Гел. — Діючий президент приречений, наступний ще владу не взяв, сьогодні — маленька анархічна ніч. Перемогу потрібно святкувати.
— З тво"iми жартами, Гел… — з посмішкою зітхнув Коре.
— Отак завжди, зв'яжешся з вами, навчишся пити усіляку гидоту, а так добре починали зі старого вина длоків… — сумно промовив Рол.
Я сиділа на даху високого готелю, серед повітряних арок і витончених фонтанів.
На Ракірлі, на острові Паракана, світило наче підкрадалось до вигнутого дугою горизонту, аби скупатись у прозорих водах ракірлійських океанів.
Я ж так хотіла на море, ось мені цілий океан, близький і недосяжний.
Весняне небо в фіолетових і рожевих кольорах, поверхня океану навколо острова сірого кольору, неначе розтоплене срібло. Я сиджу на даху і милуюсь фантастично прекрасним заходом «сонця», феєрією кольорів. За моєю спиною, на протилежній частині неба, ніч-хижак поглинала світло, і перші зорі з'являлися, наче жовті очі Всесвіту. А з нічно"i сторони, де океан був темно-синього кольору, здійнявся ніжно-червоний величний супутник Ракірли, який здавався напівпрозорим на темному фоні фіолетового
«Сонце» пірнуло у океан і настала ніч. Ніч — то мій час.
Будівля готелю складена з оброблених блоків, вирізаних зі скам'янілих коралів. Чіплятись за це каміння кігтями набагато приємніше, ніж, скажімо, повзти по бетонній стіні (бетон скрипить під кігтями, підступний і крихкий).
Такароне повернувся з ресторану злий і роздратований — калтокійський тан-лард на зустріч не прийшов. Він відпустив охорону, відчинив вікно, сів на диван і кинув на стіл апарат зв'язку, зі злістю мовив сам до себе:
— Добре ж ви цінуєте життя сво"iх людей… калтокійці.
— Я тут, пане президенте, вибачте, що не прийшла раніше, не люблю людних місць, волію розмовляти наодинці, - тихо промовила я, зістрибуючи з підвіконня на підлогу, — тільки, будь ласка, не робіть зайвих рухів, бо я вас вб'ю.
Пан Такароне був вражений і трохи таки наляканий чи то моєю появою крізь вікно на сорок восьмому поверсі, чи то взагалі тим, що прийшла саме я. Чи то тим, що не мав найтійського пістолета під рукою.
— Навіщо ви запросили мене на зустріч? — запитала я. — Помовчати ми і в підвалі вашого палацу могли, а тепер кажіть, що ви хочете від калтокійців.
— Я хотів зустрітися з вашим командармом, — тихо крізь зуби відповів зблідлий президент, — до чого тут ти? Як ти взагалі тут опинилась?
— Ви задаєте не ті питання, — мовила я, — найсмішніше, що я і є калтокійський командарм, один з двох. Другий поки ще залишився на вашій планеті. Є ще несуттєві питання?
— Я вам не вірю, — роздратовано сказав він.
У мене склалося враження, що ще мить і він кинеться мене душити. Тому я відповіла йому відразу:
— Я вам теж… Кажіть, врешті решт.
Він несподівано заспоко"iвся, посміхнувся, склав руки на грудях і мовив:
— Говорив би, та якась дурість виходить. Шантажувати тебе нічим, а де ти залишила свого брата?
— Ви хоч розумієте, до яко"i пастки ви з власно"i волі потрапили? — тепер я втрачала терпіння.
— Про що ти? — а він взагалі заспоко"iвся.
— Про ваших союзників. До речі, союзники ваших союзників забрали все те, що зберігали на вашій планеті. І ви тепер єдиний, хто знає, що то було. А вони знають що ви вирішили скористатися нагодою і змінити плани перевороту.
Почувши новину, він помітно розхвилювався, напружився, ніби хотів підвестися:
— Звідки ви це знаєте?
— Ваша планета могла б закінчити своє існування вже години дві тому. Добре, що союзникам ваших союзників завадили більш ретельно затерти сліди перебування на Копроконе разом з самою Копроконе.
— Та ви… ви… я вам не вірю, це… — і він почав задихатись, різко схопився за серце, і в якусь зовсім невловиму мить його рука стала кволою, наче у м'яко"i ляльки. Відкинувшись на спинку дивана, колишній копроконський президент лежав блідий, непорушний і мертвий.