Екологи, або Копроконська історія
Шрифт:
І чому я сьогодні така зла?
А навколо юрмилися сірі охоронці, у демонстративному цивільному, з демонстративними навушниками радіозв'язку. І всі такі великі, що здавалося за ними і сонця не видно.
Наші вже знайомі солдати у камуфляжах з автоматами виструнчились півколом навколо червоно"i машини, тіє"i у якій тихо і приголомшено сиділи ми.
Брат вийшов першим, пригладив волосся, аби воно не стирчало у різні боки, змусив себе привітно посміхнутись. Простягнув мені руку, я як завжди зашпорталась у плащі, майже випала. Підвела очі і побачила сумний погляд високопоставленого копроконського сановника, чи не знаю ким він тут був, бо на ньому також було щось сіре, військового крою. Та не було на тому сірому ніяких відзнак, крім маленького ледь помітного значка.
І де він міг ухопити цю рідкісну хворобу?
Лице неправильне, але привабливе, завдяки неабиякій внутрішній силі. Дивно, як правило, через рік індивідум наділений владою перетворюється на пихате багно, але цей ще «живий»… Дивиться і здається не вірить власним очам, мислить — непорозуміння сталось. Ось зараз він підійде до нас, таких малих і несерйозних, і виявиться, що ніякі ми не шпигуни, тільки приблудні навіжені туристи — планетою помилились.
І він підійшов, протягнув моєму брату руку, привітався, дуже обережно стиснув тонку руку, напевне боявся, що роздушить, назвав своє ім'я:
— Варко Ліро.
Я здивувалась — тільки ім'я? Ні посади, ні титулу?
Мій брат назвався:
— Гелард да Рідас, екологічна комісія Ракірли, — і про мене, — Мілен да Рідас, мій помічник.
— Ви дуже схожі, ныби близнюки… — криво посміхнувся Варко.
— Ми і є близнюки, — відповів Гел, тримаючись соромязливо і одночасно привітно.
Варко простягнув руку і мені, але ж з жінками на цій планеті так не вітаються. Я розгубилась, а він дивився на мою маленьку, смагляву, на вигляд дитячу, руку, що лежала на його величезній мозолистій долоні. Навіть не посмів "i"i потиснути, накрив другою рукою. І за тим назвав нам панів у мундирах, пояснюючи між тим же і ціль нашого візиту. З посмішкою, як жарт, розповів як ми будемо досліджувати стан навколишнього середовища, дізнаватися наскільки відрізняється нинішній склад повітря і води від того еталона, який, не заважає народжуватись нормальним дітям і не викликає астму у добро"i половини населення. Результати досліджень ми доповімо компетентнім вченим на Ракірлі.
Поки Варко жартував, я відчувала — скупе тепло осіннього «сонця» і холодний вітер, бачила — по обидва боки дороги простягались нескінченні чорні поля, врожай вже зібрали, землю переорали, і тепер тільки великі чорні птахи шукали на цих полях поживу, порушуючи тишу різкими криками.
Цікаво, а Варко яке має відношення до екологі"i? А напевне ніякого…
А Варко тим часом люб'язно запросив нас до своє"i машини. Він, відчув до мене ледь не батьківське почуття, посміхнувся Гелу, ніби хворій дитині. Йому нас шкода… А ще він злий на тих, хто відряджає на небезпечну роботу невинних «дітей».
Я згадала, що у нас були дві валізи з апаратурою, за допомогою яко"i ми мали досліджувати середовище.
В очі не бачила тіє"i апаратури, не уявляю, що б ми робили, якби нам дозволили займатись офіційною роботою, а якщо Гел забув ті валізи?..
Та, виявляється, охоронники обережно ніби бомбу сховали ту апаратуру у багажник одніє"i з машин.
Нас запросили сісти до чорного автомобіля, мене нудило і від м'яко"i тканини на кріслах, і від кондиціонера що росповсюджував штучний, неприємно солодкий, запах по салону, схожий на запах поля бою після бою, я хотіла відчинити вікно, та охоронець не дозволив. Здивувалась, глянула на Гела, він знизав плечима. А сірі здоровані охоронники зайняли місця біля вікон, по обидва боки від нас. Вони величезні, як неприступні моноліти, в костюмах з тісними комірцями, застебнутими до останнього ґудзика.
Цікаво, а як вони дихають у тих комірцях?
Машини м'яко зрушили з місця, миттєво набираючи швидкість. Їхали загромаджуючи усю дорогу у два ряди, постійно міняючись місцями, одна машина незмінно йшла у голові колини та не та яка везла пана Варко. Напевне усі ці маневри щоб ніхто
Коли коза"iхали до міста, до тіє"i колони ще й приєдналися мотоциклісти. Створивши затори на дорогах. Я не зрозуміла, навіщо. Та нам терпляче розповіли казку про підпільників, які прагнуть захопити владу, і тому люди пропадають, і все таке… Мабуть, десь у цьому і є правда, диктатори завжди мусять завести собі внутрішніх ворогів для того, щоб було кого звинувачувати у всіх бідах, негараздах і невдачах, і наповнювати голови громадян запрограмованими здогадами. Аби думали так, як потрібно керівництву, а не так, як заманеться.
Варко сидів на передньому сидінні, в тій же машині, в якій везли нас, і те, що ми оце зараз "iхали у цій машині разом з ним, було у повному сенсі безглуздям. Ці люди розпочали якісь гру, але до чого тут ми? За усіма правилами нас мали заштовхати у машину де перевозять злочинців, а не посадити до машини дуже високого сановника.
Він відчув, що я дивлюсь на нього, повернув до мене своє мужнє обличчя, кивнув, посміхнувся сумно, в очах прича"iлась гнітючий біль яко"iсь втрати. Мабуть, ця втрата і допомогла йому залишитись «живим». Та хто знає, що би відчував пан Варко, якщо б замість нас прилетіли могутні атлети з обличчями закоренілих диверсантів. Напевне, нічого б такого, як оце зараз, не було би, ніякого жалю, ніякого смутку. А тут йому шкода, він виявився людиною з почуттям. А ще він розуміє, що, відсторонившись від ціє"i справи, прирече нас до смерті.
Чорт… і куди ми знову влізли?.. Невідомість найстрашніша. Ой, який Джарк був правий! От чорт.
Я відвела погляд і дивилася у вікно машини, на вулиці міста, через яке нас везли. А воно було нецікаве, як і усі міста недорозвинених планет. Високі будинки кубічно-прямокутних форм, з квадратними вікнами. На дахах надбудови, як замки на високих горах. Вулицями йшли білошкірі люди, як зазвичай, мешканці подібних міст трохи масивні, чи просто товсті. Одяг особливим різнобарв'ям, як і формою, не відрізнявся. Жінки ще одягали щось червоне, зелене чи сине, чоловіки підкресленно у сірому і чорному. І дуже багато військових в темно-зеленому, світло-зеленому, чорному і синьому.
На Копроконе живуть недовго, приблизно років триста, повільно починають старіти десь після двохсот років (планета занадто наближена до підпростору).
Був ранок: дійсно ранок, початок дня, перехожі поспішали заштовхатися у переповнений транспорт, на зупинках стояли черги, очікуючи на невеличкі вагончики, що дзеленчали залізними рейками під нескінченими електричними дротами. Люди були заклопотані буденністю і власними проблемами, серйозно налаштовані на новий день, і так напевне щодня, ніби винтики у годиннику власного життя, спрацються замінять. На таких планетах живуть добровільні раби системи, спеціально виховані і запрограмовані телепередачами та рекламами, головна "iх мета заробляння на проживання, а головна мета тих хто "iм платить то платити як можна менше, аби люди бігли за тими копійками голови не підіймаючи не дивлячись нікуди, не замислюючись ні над чим вважаючи те життя нормою а себе вільними у виборі.
Та думати над складністю і простотою подібних соціальних схем я тоді не хотіла, потрібно було трохи відчути настрій натовпу і я закривши очі і уявляючи ніби йду вулицями міста, слухла і навіть бачила. Шкода що не думки як раніше, а тільки фон від думок. Я відчувала що ніхто не готується до війни, всі щось планували на майбутнє, і це не було пов'язано з нападом на планети Коаліці"i. Та були і ті хто побоюювався йти на роботу, бо щось не виконали вчора, інші спізнювались кудись, котрісь думали, що син чи донька зовсім відбились від рук, і не хочуть вчитись і жити так як порібно, хтось щось втрачав хтось знаходив, а були і ті хто не знав, що буде з рідними, бо рідні заарештовані за підозрою у шпигунстві, чи за порушення закону про вільний і робочий час, чи за критику влади… Багато причин можна знайти, щоб заарештувати людину, мало причин "i"i звільняти… Готуютьвалися до можливо"i війни лише військові, але так таємно що навіть у думках приховували те готування.