Експансія-I
Шрифт:
— Невже? — здивувався Штірліц. — Чому?
Артахов не встиг відповісти — до залу входили гості Оцуна; починалася звична процедура знайомств, яка має в Іспанії дещо екзальтований характер, вона супроводжується неодмінно розмовою, смисл якої зводиться до того, щоб знайти спільних друзів і по цьому визначити, хто твій співрозмовник, що являє собою і чого від нього можна сподіватися.
Трохи згодом прийшов генерал Альфредо Гонсалес, байдужо кивнув Артахову, перекинувся кількома словами з незнайомими Штірліцові чоловіками, заглянув у четверту кімнату, де був накритий великий стіл, а-ля-фуршет, попросив дівчину у фартушку дати йому склянку вина, чомусь змерз, дощ іде, як крізь сито сіє; побачивши маркіза де ля Куенья, який щойно ввійшов, повів його до залу, де лики Христа запитливо
— Скажіть, Максимо, у вашій американській богадільні ніяк не коментують майбутній візит аргентінської промислово-банківської делегації?
— Ні, — відповів Штірліц. — Правда, Кемп просив мене подивитися газети, чи немає нічого цікавого, пов'язаного з тамтешніми великими проектами…
— Нічого не знайшли?
Штірліц роздумував одну лише мить, як відповісти: дещо він знайшов; сказав спокійно:
— Я продовжую дивитися, Альфредо. Вас ця тема цікавить?
— Дуже.
— Добре, я буду особливо уважний.
— Дякую. Якщо через кілька днів вам подзвонить Оцуп i запросить на каву, це означає, що я його попросив. Ви за-мотивуйте свій інтерес до його колекції, це знадобиться, Максимо. — І плавно пішов до гостей.
Штірліц повернувся до Артахова, що стояв, насупившись, один:
— Ви тут уперше?
— Я виїхав з Європи півтора року тому.
— Після краху в Берліні?
— Так.
— До цього жили в рейху?
— Ні. В Югославії.
— Працювали з Власовим?
— Хіба з ним можна було працювати?! Неук! Горе, та й годі: якщо Захід на когось хоче поставити, то неодмінно знайде дурня!
— Мабуть, розумних Захід боїться, — посміхнувся Штірліц. — Вирветься з-під контролю, як ним управлятимеш?
— Але це ж означає приректи справу боротьби з більшовизмом на загибель! Допомогти Русі тільки розумний може!
— А хто на Заході хоче допомогти Росії? Навіщо? її треба держати в темноті. Спробуй випусти її — ого! Небезпечно, для чого конкурент?! Ви ж Розенберга читали, він не дуже приховував свого ставлення до Росії: робоча сила і кормова база.
— Пропаганда, — заперечив Артахов. — Своїм він казав одне, нам інше. Ніщо так не дозується, як пропаганда. Пошкреби її нігтем і зразу побачиш, який резон криється за словом… Хоча в чомусь таки ваша правда. Я багато думав, чому Олеарій, що про нього ви згадали, та й його колеги Гваньїні з Одерборном поширювали про Івана Грозного такі жахливі плітки. Та тому, що саме Іван Грозний був перший російський государ, що зіткнувся із Західною Європою і вдарив тих сусідів, яких Ватікан, та й Лондон з ним укупі, вважав своїми. Адже і лівонці, і поляки лякали Париж та Берлін, що Іван не обмежиться своїми явними зазіханнями, а рушить далі, до моря… А не хотіли цього. Навпаки, мріяли закрити її, Московію, в старих кордонах. Життя там вельми дешеве, краще вічно туди їздити, до них, себто до нас, диких. — Артахов раптом посміхнувся. — Знаєте, скільки гольштінське посольство одержувало від нашого царя на прохарчування своїх людей, а їх було аж тридцять чотири душі?
— Ні, — відповів Штірліц; він справді не знав цього.
— Так от послухайте.».. Шістдесят дві буханки хліба, четверть бика, чотири барани, дванадцять курок, дві гуски, зайця, півсотні яєць, чверть відра іспанського вина, пива й горілки — для панів дипломатів; слугам вилляли бочку меду, бочку пива і бочку горілки, крім цього, Ще пуд масла на тиждень, сіль і три відра оцту. По-царськи,? а?!
— Таки справді, — мовив Штірліц, глянувши на Альфредо Гонсалеса; обійшовши запрошених, перемовившись з кожним кількома словами, той знову повернувся до маркіза де ля Куенья; до всіх стояв спиною, говорив тихо, так що ні почути його не можна було, ні прочитати по губах.
— Однак не можу не погодитись, — вів своє Артахов, — рейхсміністр Розенберг у корінь питання не Дивився, а його, корінець цей, можна знайти тільки — в історії. І якщо до історії поставитись серйозно, то стане зрозуміло, що Росія — певного роду фенікс, де здоровий глузд тісно пов'язаний з найдосконалішою містикою. Справді, були таржища, Псков і Новгород, від Москви близькі, до
Штірліц байдужно сказав:
— Я чув, що генерал Власов і ті, хто був з ним, вважали за непотрібне й шкідливе для Росії будь-яке спілкування зі світом…
— А з Німеччиною? Хоч який був дурень, а спілкування з Німеччиною не відкидав! Навпаки, росіяни й пруссаки — рідня по крові…
— Як це? — здивувався Штірліц.
— Та дуже просто! — зрадів Артахов. — Дивіться в корінь! Руси і пруси! Корінь той самий!
— Я вам стільки спільних коренів знайду, — зітхнув Штірліц, — що не зрадуєтесь… Не по крові близькі наші пруссаки з росіянами, а зовсім по інших субстанціях. І насамперед тому, що в Росії і в Німеччині дуже довго правила казна, все йшло зверху, від імператора, живому життю нав'язувалась безглузда воля двірцевого фантазера, який не знав життя, вірив лише тим, хто його оточував, а будь-яку самостійність низів вважав замахом на його владу… Це нас споріднювало, докторе, а не корені…
— Стривайте, але ж те, що ви сказали, марксизм…
— Ну й що? Він же існує. Гегеля пам'ятаєте? «Все розумне дійсне і все дійсне розумне».
Артахов скрушно похитав головою:
— Отак воістину поразка відкидає націю в обійми вседозволяючого лібералізму!
— Якщо лібералізм сприяє думці — я, на жаль, за лібералізм. Бідолашним німцям тепер треба якнайсерйозніше думати про своє майбутнє, бо, як з'ясувалося, теорія, висунута Гітлером замість Старого завіту, абсолютно неспроможна і кінчилася тим, що ми з вами опинилися на задвірках: ви зі своїми коренями, а я з ідеєю богом обраної раси…
— Он як, — спроквола мовив Артахов, — у нас у Південній Америці так німці не говорять…
— А як вони там говорять?
— У всякому разі, не так, — повторив Артахов і також подивився на Штірліца якимсь особливим, холодним і відчуженим поглядом.
Штірліц кивнув йому, підійшов до книжкових шаф, заглибився у вивчення бібліотеки; розмовляти з Гонсалесом будь про що, поки він не закінчить своєї роботи, марно; природжений розвідник, він дуже легко діставав надійну інформацію саме на таких зустрічах, де збиралися люди одного кола, що розуміли один одного з півслова; їх об'єднувала спільність інтересів; в умовах франкістської держави своє завдання вони вбачали в протистоянні лівим тенденціям, які щодня й щогодини зростали завдяки неоковирному і боягузливому утриманню захопленої фалангістами влади, що базувалася на переконанні: коли не помічати проблем, які стали для всіх очевидні, значить, їх і немає; існує лише те, що позначено друкованим словом, а решта — химера.
… Штірліц бачив у склі книжкових шаф усе, що відбувалося в залі, — хто з ким розмовляв, що говорив і як слухав; все це закладалося в таємничі засіки його пам'яті, щоб у потрібний момент спрацювала інформація, необхідна для негайного прийняття того чи іншого рішення.
Він помітив, як один з гостей ковзнув по його спині поглядом, а потім швидко підвів очі й зустрівся з очима Штірліца у склі шафи; ти старієш, сказав собі Штірліц; перший симптом старості — втрата моментальної реакції на слово, жест чи погляд; треба дізнатися в Гонсалеса, хто він такий; дуже молодий і аж надто гарно одягнений, цілком може бути інформатором; на «одежину» в цьому товаристві мало хто звертає увагу, людей тут цінять за гектари землі, які їм належать, і за зв'язки; програв темп — бери якістю, усмішливо подумав Штірліц; очей з красеня не спускав, примусив того відвернутися: саме той, хто стежить, зацікавлений у тому, щоб його не помітив той, за ким він стежить.