Експансія-I
Шрифт:
— Ще вина? — спитав Блас.
— Ви поблажливі до п'яних жінок?
— Я їх боготворю.
— Дивно. Чому?
— Вони податливі.
— Я, навпаки, криклива.
— А твереза?
— О, податлива, як телиця! — Кріста зітхнула. — Але я піддаюся лише тим, хто мені подобається.
— Перекласти вашу фразу іспанською? їй почала подобатися ця гра, вона кивнула:
— Неодмінно!
— По-іспанськи це звучить так: «Кабальєро, засвідчуючи свою щиру повагу, я дозволю собі сказати, анітрохи не бажаючи прикро вразити вас, одного з найдостойніших людей пенінсули, що ваше обличчя нагадує мені фізіономію скунса, до яких у моєму серці почуття, далеке від трепетного захоплення». Це необразливо, бо барвисто. І найголовніше — важить. У нас не сердяться, коли відмовляють, втілюючи цю відмову в форму значущої пишномовності, навпаки,
— Скільки ж думок записуєте щодня у вашу книжечку? — спитала Кріста.
— Щодня? — Блас посміхнувся. — Мені потрібна іскра… Думки народжуються не просто після пиятики, а коли зустрічаєш людей, які запалюють… Ви мене запалюєте… А таких зустрічей раз на рік… Це — понт… Бачите, як мене потягло на самовикриття? Бійтеся, це безвідмовний прийом — самовикриття чоловіка… Жінка — істота жаліслива, а нещасних, так уже ведеться, жаліють.
— Бідолашненький… Ну, а що з вами потім сталося? Чому заборонили виступати в пресі?
— Я ж казав: я дозволив собі розкіш образитися на владу. А цього не можна робити. Хлопчиськом я воював у військах генералісимуса, робив це без особливого страху, повірте. Ні, не тому, що я якийсь герой, зовсім ні… Маму вбито під час бомбардування, батько, кадровий офіцер, загинув у перші дні битви, я залишився сам. Ми починаємо ставитися до себе серйозно в тому разі, коли знаємо собі ціну і маємо що сказати іншим. Не всі народжуються Моцартами, деякі ними стають. Коли битва закінчилася, я пішов у журналістику, мотався по країні і бачив, що хрести і регалії одержують не ті, хто бився на полі брані, а люди з грошима, що повернулися в країну після перемоги Франко з Англії, Африки та Аргентіни. Нас, борців, обійшли. Хлопчисько, я, звичайно, мріяв одержати свій хрест за заслуги і медаль за хоробрість. А не одержав. І сказав у компанії, що справедливості немає в цій країні: «Один балаган заміняється другим, а оркестр на естраді пілікає ту саму вульгарну мелодію, яка звучала споконвіку». А оскільки в Іспанії переміг фашизм, то будь-яке слово, відмінне від тих, якими продиктовано обмінюватися один з одним, негайно стає відомим поліції. Ні, мене не заарештували, просто відправили з Мадріда в Севілью… А нема нічого страшнішого — в умовах авторитарного режиму, — як провінція, в якій панує таке безправ'я, що й уявити не можна. До того ж наше безправ'я особливе, ми ж багато взяли у мавританців, скільки віків жили з ними пліч-о-пліч! Мені, звичайно, сказали, що ще не все втрачено і я можу виправитись… Знаєте, у Франко є такий вираз: «виправитись». Не чули?
Кріста похитала головою, відпила ковток вина, закурила.
— О, це свідчення доброти генералісимуса, — віз далі Блас. — Людина, що пройшла війну, але дозволила собі образитись, все-таки має право на виправлення. Як хлопчисько, що з'їв шматок різдвяної індички без дозволу бабусі. Треба бути слухняною дитиною, прати свої шкарпетки, не бігати по хаті, стежити за поведінкою братів, і тоді тобі простять, як же інакше, ти ж виправився. От я й почав виправлятися, писати хвалебні статті про те, як місцева фаланга робить усе, аби тільки підняти Андалусію до процвітання, як воєнний губернатор сеньйор дон Рафаель Родрігес-Пелайа не спить і не їсть, прямо сохне, бідолашний, думаючи про робітників Севільї та виноробів Хереса, а він же і їв, і пив, та ще й одержував мільйонні хабарі від грошових тузів… Ї я знав про це… Ви розумієте мене? Я знав. Але я заплющив очі, заткнув вуха ватою й придумував легенди про праведників, обманюючи самого себе тим, що біси читатимуть мої публікації, — а вони читали, бо без їхньої візи ніщо не має права бути надрукованим, — і наслідуватимуть той образ, який я створюю, вони ж розумні люди, переконував я себе, у них с діти, про них не можна не думати! Що може бути страшніше, ніж помста народу, пригніченого тупими владиками, їхнім же дітям? Адже йдеться до цього, ви мені повірте, я знаю свій народ! Я брехав собі, розумієте? Я не можу збагнути, навіщо я так гидко собі брехав… Роз'їдало честолюбство? Серйозно думав, що вони колись забудуть те, що я ляпнув язиком у Мадріді? В умовах режиму, який панує у нас, той, хто спіткнувся, позбавлений права повернутися нагору, в ту касту, членом якої він був… Коли вони почали роздавати слонів у черговий раз, нагороджуючи хрестами й посадами, мене, звичайно, знову обійшли. Тоді я поніс відкрито…. Після того пригрозили трибуналом… От я й почав записувати думки, — він поклав свою долоню на серце, там у спідній кишені піджака лежала його плоска книжечка, — дня нового фоліанта. Я ж тепер можу не думати про хліб насущний — я кинув журналістику…
Блас різко урвав себе, поліз у кишеню по сигарети.
— Чому ви не договорили? — здивувалася Кріста.
— Тому що дуже розговорився…
— Я не донесу. Та мене й не зрозуміють, якби я й була інформатором.
— На Пуерта-дель-Соль багато хороших перекладачів з англійської і німецької мов. Гестапо навчало наших поліцейських… Пішли в «Альамбру», га? Там цікава програма.
— Знаєте, я стомилася…
— Як хочете, тільки в «Альамбрі» дуже цікаво… Дивіться, бо потім пожалкуєте. Я не спокушатиму вас, я зрозумів, це безнадійно. Просто мені дуже гарно з вами, ви — добра…
— Яка я добра? — зітхнула Кріста. — Ніяка я не добра, просто…
— Що? — спитав Блас. — Чому тепер ви недоговорюєте?
— Розхотілося… Щось я стала тверезою з вами, справді…
— В «Альамбре» вип'ємо. Там продають справжнє шотландське віскі. Любите?
— Терпіти не можу, горілим хлібом пахне…
— Придумаємо, що пити. Ходімо.
… Крісті здавалося, що коли вони вийдуть з «Лас пачолас», буде тихо, безлюдно, затаєно, прохолодно, але людей — повно-повнісінько; гамірно; вулиці яскраво освітлені, лунала музика, і це була правда, а не те відчуття музики, що не облишало людину після того, як вона кілька годин підряд слухала пісні фламенко, пройняті терпкою полинною гіркотою.
— Котра зараз година? — запитала Кріста.
— Пів на другу.
— А чому люди не сплять? Сьогодні свято?
— Ні, чому… У нас ніколи не лягають спати раніше третьої.
Крістіна усміхнулась:
— Чого тоді іспанці скаржаться на бідність? Завжди будете бідні, коли лягаєте спати о третій ранку.
… У темному проваллі під'їзду вона почула жалібне нявкання, попросила Бласа засвітити сірника, сіла навпочіпки й побачила котеня. Воно було чорно-руде, з величезними зеленими очима і пищало так жалібно, що вона просто не могла залишити його тут, взяла на руки, пригорнула до себе, котеня зразу замовкло, і через якусь мить замість сумного писку почулося голосне, умиротворене муркотіння.
— Бідолашненьке, — сказала Кріста пошепки, — воно ж зовсім маленьке. Можна я візьму його?
— В «Альамбру»? — Блас трохи здивувався. — В нічний бар?
— Не можна?
— Ні, там можна усе… Я вас тому й веду туди… Дуже хочеться взяти котеня?
— Як же його тут залишити, воно ж загине.
— Все одно в «Альамбре» покинете його.
— Я його заберу в Мадрід.
— В автобус не пустять.
— Чому?
— Тому що в нас забороняється все, що здається відхиленням від норми… Забороняти завжди легше, ніж дозволяти.
— Навіщо ви нападаєте на все, що тут є?
— Далеко не на все… А нападаю, тому що дуже люблю свою країну. І мені за неї боляче…
— Не перебільшуєте? Подивіться, люди сміються, співають, гуляють. Як на святі. Я ніколи й ніде не бачила, щоб нічні вулиці були такі веселі. А ви всім незадоволені. Може, ви справді дуже уразливі?
— Звичайно, уразливий, — відповів Блас. — Покажіть хоча б одну невразливу людину…
— Подивіться на мене, — сказала Кріста. — У мене немає цього почуття.
— Ні, — він похитав головою. — Я вам не вірю. Крістіна подихала на голову котенятки; воно замуркотіло ще голосніше.
— От, бачиш, різнобарвний, — сказала вона йому, — мені не вірять…
— А ви й самі собі не вірите, — додав Блас, — я ж бачу…
— Не вірю-то не вірю, — легко погодилася Кріста, — я не сперечаюсь.
— Дивна ви якась.
— Невже? Це добре чи погано?
— Дивно, — повторив він і гукнув екіпажеві, що проїжджав мимо: — Ойга, пссст! [59]
59
Ойга, пссст — послухай, стій (ісп.).