Енциклопедія російської душі
Шрифт:
— Сімнадцять.
— Курить?
— Колеться.
— Я не знав, що у вас така доросла дочка. Скоро дідом станете.
— У нас уже були онуки і внучки. Поки що Ніна не збирається заміж. Закінчує школу і хоче вступати до інституту іноземних мов. Ніна мріє бути перекладачкою.
— Яку мову вона вивчає?
— Якийсь непотріб.
— А вас як звуть?
— Павло Андрійович. Я дуже люблю спорт. Особливо футбол. Іноді ми ходимо в гості до друзів або запрошуємо їх до себе. Ми завжди напиваємося, я та моя дружина Марина. Тільки вона квасить текілу, а я — горілку.
— Чим займається ваша дружина?
— Марина — дитячий лікар. Фахівець з абортів. Вона
— Ви про кого?
— Я помиляюся?
— Як ваше прізвище?
— Навіщо вам? Бєлов. Мені 37 років. Я народився в Москві і все життя тут живу. Я схильний до безчестя.
Іван Грозний, який убиває сина, мальовничий. У Росії люблять тих, хто замучив і вбив багатьох росіян. Російська влада знищувала переважно своє населення — не чуже, не ворогів, як у інших країнах. Відокремити кровожерливість від забавки й турботи про країну неможливо. Це і є російська мальовничість.
Незважаючи на те, що Іван Грозний був садистом, багато хто його любить із принципу. Інші люблять його садизм. Немає слів: Іван Грозний — це російський ренесанс.
Дім зведено — господар помер. На Заході домівки побудовано. А ми — без домівок — ходимо живі-живісінькі. Фундаменталізм — агонія світових релігій. Щось буде далі? Росіяни завжди вважали, що занепад Заходу неминучий. Вони, здається, прорахувалися.
Замість Заходу занепадає Росія. Щоправда, після революції теж думали, що Росія завалилася. Але в тому божевіллі була енергія. Безглуздий ентузіазм. Росіянин наливається утопією, як гноєм. Потім він лопається. Усі йдуть у ногу, ми крокуємо — лівою. І це переповнює нас законною гордістю. Ми хочемо всіх навчити ходити не в ногу.
Росіяни не знають, що таке «норма». Вони бачать, що інші живуть інакше, але в самих так не виходить. Минають роки — не виходить. У німців вийшло, у японців вийшло. А тут не треба. І всі від того не те що радіють, проте й не журяться. Ну, подумаєш. Що буде з Росією, якщо вона занепаде зовсім? Що робити із цим великим трупом, що розкладається?
Присипати гашеним вапном.
— Мамо! Що означає бути росіянином?
Мовчить.
— Мамо! Мамо!
— Чого тобі?
— Що означає бути росіянином?
— Що-о-о?
— Що означає бути росіянином?
Мовчить.
— Мамо!
— Відчепися! Набрид!
— Мамо!
— Сказала тобі людською мовою — відчепися!!!
— Ма, не бий!
— Замовкни, засранець!
— Матусю, рідненька, не вбивай!
Чому мати не захотіла відповісти синові на його запитання?
З якої причини вона стала його бити? Чи вбила вона його зрештою, чи син усе-таки вижив?
На казку багато хто ловиться. Казкова Русь стоїть перед очима. Зорі невикористані.
Росіянин складається з «нічого», що містить у собі «все». Росіянин вважає, що йому нічого не належить. Росіянин вважає, що йому належить увесь світ. При зовнішній м’якості та співучості Росії, при її жіночій личині, любові до кефіру в цій країні живе населення зі страшенним апетитом.
Після падіння Берлінської стіни, організованого багато в чому російською опікою, щоб не сказати російською щедрістю, незважаючи на відомий опір союзників ФРН, здавалося б, повинна була розпочатися епоха взаєморадісного сусідства. І справді, був момент, коли в повітрі відчувався дух братання. Все це закінчилося неприємно швидко.
Ми розчарували Захід і в чомусь самих себе, бо виявилися «інакшими», не такими, якими європейці хотіли б нас бачити. І хоча навіть у найпримітивніших американських фільмах існує пропаганда любові до «інакшого», не схожого на тебе, будь він хоч інопланетянином, хоч негром, росіян не полюбили в «іншій» якості. Захід швидше надав перевагу «інакшим» китайцям, незважаючи на те, що за суспільними стандартами ми набагато вільніші, ніж грамотно репресивний сучасний китайський комунізм. Зрештою виявилося, що в європейському домі для нас немає навіть того закутка, який надали румунам і прибалтам, не кажучи вже про поляків і чехів.
Багато що пояснюється суспільним варварством нашого тривалого перехідного періоду, але — не все. Західна естетична норма життя стала диктатором не тільки стилю, а й політичних пристрастей. Росіян не взяли до НАТО саме з естетичних міркувань, як таких, що не пройшли face control.
Навіть ворожі до Росії люди, що ненавидять її хаос, яких я не раз зустрічав у Європі та США, не заперечують нашої талановитості. У середовищі росіян, справді, трапляються таланти. Досить неприємні індивіди часом обдаровані цікавими властивостями. Якби росіяни були посередньою нацією, їх би взагалі не існувало.
Ідея національного характеру, що у Європі після Гітлера вважається слизькою темою, — єдина можливість зрозуміти Росію. Росіяни — ганебна нація. Зошит стереотипів. Вони не вміють працювати систематично й систематично думати. Вони більше здатні на спорадичні, одноразові дії. За своєю пафосною емоційністю, печерною наївністю, пузатістю, незграбною поведінкою росіяни тривалий час були прямо протилежні великому естетичному стилю Заходу — стилю cool. Якщо чесно, про цей cool росіяни взагалі навіть не здогадувалися. Тоді як це поняття з елітарної моди перетворилося на стан, який останнім часом визначає західну культуру, що вийшла за межі літератури й кіно, увібравши в себе на рівноправних підставах «красу нігтів» у вищому розумінні, тобто культура розчинилася в щоденному побуті, побут — у культурі. У Берліні або в Парижі вам точно вкажуть: цю марку сигарет курять лише лесбіянки, а на тій марці машин їздять тільки пастори. У Росії ні офіційна, ні «кухонна» культури зі зрозумілих причин не тільки не йшли в ногу із західним розвитком подій, але круто відходили вбік. Ми дивилися західні фільми, гортали західні журнали й читали західні книжки, якщо це вдавалося, зовсім інакше, ніж західні споживачі культури. У кожному разі ми не бачили у всій цій продукції об’єднавчої ідеї, яка стоїть понад бар’єрами зіткнень консерваторів і лібералів, архаїстів і новаторів. Ми заглиблювалися в екзистенційний зміст, не помічаючи становлення нової форми. Ми проґавили те, що становить естетичну сутність Заходу в останні 50 років, про що вже десятиліття тому було оголошено у двох настановчих статтях журналів «Тайм» і «Лайф», на які відгукнулася молодь від Лос-Анджелеса до Кейптауна, Токіо й навіть соціалістичної Варшави.