Енн із Ейвонлі
Шрифт:
— Крім Джадсона Паркера, нікому в Ейвонлі не спало б на думку віддати в оренду свій паркан, — обурювалася Джейн. — Навіть Леві Болтер чи Лоренс Вайт, хай які скнари, ніколи не зважилися б на це. Вони ще мають повагу до громадської думки.
Коли факти стали відомі, громадська думка, звісно, була не на боці Джадсона Паркера, та користі з того виявилося небагато. «Вдосконалювачі» примушували себе змиритися з перспективою бачити потворну рекламу вздовж найгарнішої частини ньюбридзької дороги, Джадсон відверто з них глузував — коли це на наступних зборах на прохання голови спілки доповісти про результат переговорів Енн спокійно підвелася й повідомила, мовляв, Джадсон Паркер доручив їй переказати членам спілки, що паркана в оренду не здаватиме.
Джейн
Того дня Енн верталася з узбережжя, від старої пані Ірвінг, і йшла додому коротким шляхом — спершу через низинні надбережні поля, а тоді — вузенькою стежиною крізь буковий ліс, що починався за полем Роберта Діксона, і до головної вулиці понад Озером Осяйних Вод, котре людям, позбавленим уяви, було відоме як ставок Баррі.
На узбіччі головної дороги, при самім її початку, стояли дві брички, у яких сиділи, тримаючи віжки, і розмовляли двоє чоловіків. Один із них був Джадсон Паркер, інший — Джеррі Коркоран із Ньюбриджа, агент із продажу сільськогосподарського реманенту й знаний місцевий політик. Щодо нього, як сказала би пані Лінд з виразним наголосом на останньому слові, нічого поганого не було доведено. Він мав зиск — і, подейкували, доволі відчутний — з багатьох політичних кампаній, і тепер, коли перед Канадою маячіли нові всезагальні вибори, упродовж кількох тижнів роз’їздив округом, агітуючи за кандидата від своєї партії. Енн, що саме вигулькнула з-під низьких щільно переплетених букових крон, почула слова Коркорана:
— Якщо проголосуєте за Еймзбері, Паркер… у мене є розписка за ті дві борони, що ви навесні замовляли. Ви ж хотіли б отримати її назад, хіба ні?
— Н-н-ну, коли вже так стоїть питання, — неспішно проказав з масною усмішкою Джадсон, — гаразд, я проголосую. У ці важкі часи кожен мусить дбати про власну вигоду.
У цю мить вони побачили Енн, і розмова урвалася. Вона ж холодно кивнула обом і рушила далі, хіба трохи вище піднісши підборіддя, ніж зазвичай. Невдовзі її наздогнав Джадсон Паркер.
— Підвезти тебе, Енн? — сердечно запропонував він.
— Ні, дякую, — відповіла вона чемно, проте з такою тонкою, мов голка, зневагою в голосі, що вколола навіть не надто чутливе сумління Джадсона Паркера. Лице його почервоніло, він люто стиснув віжки, та вже наступної миті гнів поступився місцем обачному розрахунку. Енн ішла рішучим кроком, дивлячись прямо перед собою, а він нервово поглядав на неї й міркував. Чи чула вона недвозначну пропозицію Коркорана та його, Паркерову, беззаперечну згоду? Клятий Коркоран! Якщо не вміє висловлюватись обережніше — не мине його лихо. І ці трикляті руді вчительки зі звичкою вистрибувати з букових лісів, де їм геть нема чого швендяти. Джадсон, міряючи Енн на свою мірку — і помиляючись, як це завжди стається з такими людьми, — боявся, що коли вона справді чула їхню розмову з Коркораном, то неодмінно переповість усьому селищу. І хоча Джадсон Паркер, як відомо, не надто переймався громадською думкою, все ж і йому не хотілося здобути мерзенну славу продажної людини. А якби про це довідався старий Айзек Спенсер! Тоді прощавайте, солодкі сподівання на руку Луїзи-Джейн та мрії про спадок заможного фермера. Джадсон знав, що пан Спенсер уже поглядає на нього скоса, отож не міг собі дозволити жодних ризиків.
— Гм… Енн, я хотів поговорити з тобою… щодо того, із чим ви до мене
Енн ледь відтанула.
— Дякую, — проказала вона.
— І… і не переказуй, будь ласка, нікому нашої розмови із Джеррі.
— Цього я не робила б у жодному разі, — холодно кинула Енн, що воліла радше бачити рекламу на кожнісінькому ейвонлійському паркані, ніж принизитися до угоди з тим, хто щойно продав свій голос.
— Так… так, авжеж, — промимрив Джадсон, гадаючи, буцім вони чудово одне одного зрозуміли. — Звісно, ти не робила б. Я ж лише дурив Джеррі… він думає, що такий розумний і спритний… А за Еймзбері я не голосуватиму. Я проголосую за Гранта, ось побачиш, коли будуть вибори. Я лише хотів надурити Джеррі. А паркана в оренду не здаватиму, скажи це «вдосконалювачам».
— Усі люди потрібні у світі — я так часто це чула, та все ж думала, що декого це не стосується, — розмірковувала того вечора Енн у своїй кімнатці на східнім піддашші. — Я все одно нікому й не прохопилася би про ту ганебну розмову, тож моє сумління чисте. Не знаю, кому дякувати за те, що все так вийшло. Адже я сама нічого не зробила… І тяжко повірити, що й такі люди як Джадсон Паркер чи Джеррі Коркоран можуть бути знаряддям у Господніх руках.
Розділ 15
ПОЧАТОК КАНІКУЛ
Енн замкнула шкільні двері, поклала ключ до кишені й вдоволено зітхнула. Був погожий золотавий вечір, між ялин на шкільнім подвір’ї шелестів вітерець, попід узліссям лягали на землю довгі ліниві тіні. Скінчився навчальний рік, вона дістала угоду на наступний, та й хвалили її при цім неабияк — хіба пан Гармон Ендрюс завважив, що учнів слід було би шмагати частіше, — а попереду чекали два місяці спокусливих, чесно зароблених канікул. Енн спускалася з пагорба з кошиком квітів у руці, і в її душі панували спокій та злагода. Відколи розквітли найперші проліски, жодного разу не пропустила вона щотижневого паломництва на могилу Метью. Усі інші в Ейвонлі, окрім Марілли, уже й забули тихого, мовчазного, сором’язливого Метью Катберта, та пам’ять про нього жила в серці Енн — із найпершого дня й назавжди. Ніколи не могла б вона забути доброго старого чоловіка, що першим подарував їй любов і співчуття, яких так прагло її дитяче серденько.
Біля підніжжя пагорба в тіні ялин сидів на паркані хлопчик із великими мрійливими очима та прекрасним, витонченим лицем. Побачивши Енн, він зістрибнув на землю й підійшов до неї, усміхаючись — утім, на щоках його видніли недавні сльози.
— Я чекав на вас, бо знав, що й ви сюди прийдете, — мовив він, кладучи свою долоню в її. — Я приніс квіти, герані. Бабуся просила покласти на дідусеву могилу. А ці білі троянди покладу з нею поруч, для мами… бо на її могилу я їх віднести не можу. Але ж вона все одно знатиме про це, як ви гадаєте?
— Так, Пол, я впевнена, що знатиме.
— Сьогодні три роки, як мама померла. Це дуже, дуже багато, але біль не вщухає, і я сумую так само, і важко без неї. А часом здається, що я не витримаю цього болю.
Голос йому урвався, вуста затремтіли. Він опустив очі, сховавши погляд у трояндах, надіючись, що вчителька не помітить сліз.
— Але все ж, — лагідно мовила Енн, — ти не хотів би, щоб минув цей біль… не хотів би забути маму, навіть якби міг.
— Ні, не хотів би… звісно. Ви так добре все розумієте, дорога моя вчителько. Більше ніхто не розуміє, навіть бабуся, хоч вона дуже, дуже добра й хороша. Тато розумів, але я не міг довго з ним говорити про маму, бо він тоді так смутнішав. Затуляв долонею очі, і я знав, що пора замовкнути. Бідолашний тато — йому страшенно самотньо, мабуть, без мене, але там весь дім порожній, немає нікого, крім економки, а тато вважає, що економки не вміють виховувати хлопців, надто коли сам він так часто їздить десь у справах. Тато каже, що в бабусі це вийде краще, майже як у мами. Але потім, коли мене вже виховають, я повернуся до нього, і більше ми не розлучимось ніколи.