Енн із Ейвонлі
Шрифт:
— Може, і так, — згодилася Марілла. — Але я все ж волію твердо стояти на рівній землі — без падінь і злетів. Утім, кожному своє… Хоч я вважала, що є лише один правильний шлях, та відколи мусила виховувати тебе — а тепер іще й двійнят — уже не така в цьому впевнена. Як ти відшкодуєш таріль панні Баррі?
— Поверну їй двадцять доларів, мабуть. Як добре, що то не була мила серцю сімейна реліквія, бо такого не відшкодували б жодні гроші.
— А може, знайдеш інший таріль і купиш для неї?
— Боюся, що ні. Такі старі тарелі зараз — велика рідкість. Пані Лінд і собі шукала для благодійної вечері, та
— А де це Деві? — запитала Марілла, кинувши байдужий погляд на зірку.
— У ліжку. Я пообіцяла завтра взяти їх із Дорою на пікнік — якщо він буде чемний, звісно. А малий так намагався бути чемним… мені не стало духу йому відмовити.
— Сама на тому човні перекинешся, ще й дітлахів потопиш, — буркнула Марілла. — Шістдесят років тут живу, а жодного разу на ставку не каталася.
— Ніколи не пізно це виправити, — лукаво мовила Енн. — Може, їдьмо з нами завтра? Проведемо ввесь день на узбережжі, замкнувши Зелені Дахи, — і забудемо про все на світі.
— Ні, дякую, — помітно обурилася Марілла. — Гарне то буде видовище, коли я веслуватиму в човні по ставку. Вже чую, як насміхатиметься Рейчел. Дивися, пан Гаррісон десь їде. Як ти думаєш, чи правду кажуть, буцім він упадає за Ізабеллою Ендрюс?
— Ні, то лише плітки. Він був у них якось — мав справу з паном Гармоном Ендрюсом, а пані Лінд побачила й сказала, що він їздив до Ізабелли, бо надів білий комірець. Але навряд чи пан Гаррісон колись одружиться. Здається, він упереджений щодо шлюбу.
— Хто їх знає, тих старих парубків. А якщо він таки надів білий комірець — я згодна з Рейчел, це підозріло, бо раніше я його ніколи таким не бачила.
— Мабуть, він хотів про щось домовитися з паном Гармоном і тому надів комірець, — відповіла Енн. — Він колись казав, що це єдиний випадок, коли варто перейматися зовнішністю, бо якщо вигляд маєте заможний та успішний, вас не намагатимуться надурити. Шкода мені пана Гаррісона: не думаю, що він тішиться життям. Це ж, мабуть, так самотньо, коли нема про кого дбати, крім папуги. Але пан Гаррісон не любить, щоб його жаліли, це я теж помітила. Та й ніхто не любить, напевно.
— Онде Гілберт на стежині, — повідомила Марілла. — Якщо запросить тебе покататися на човні — не забудь про жакет і калоші. Сьогодні така роса.
Розділ 18
ПРИГОДА НА ДОРОЗІ ТОРІ
— Енн, — сказав Деві, сідаючи в ліжку й спираючи підборіддя на руки, — скажи, а де живе сон? Бо я стільки всього роблю щоночі вві сні — я знаю, бо воно мені сниться, але не знаю, де той сон і як я туди потрапляю й вертаюся звідти непомітно, ще й у нічній сорочці. Де це — сон?
Енн уклякла біля вікна в кімнатці на західнім піддашші, споглядаючи призахідне небо, що палало, мов квітка із шафранними пелюстками й вогняною серцевиною. Вона озирнулася на хлопчика й мрійливо відказала:
— НаПол Ірвінг зрозумів би її — чи бодай витлумачив ці рядки на свій лад, — але практичний Деві, геть-чисто позбавлений уяви, як розпачливо відзначала Енн, був хіба спантеличений та невдоволений.
12
Цитата з вірша Е.-А. По «Ельдорадо».
— Енн, я думаю, ти просто кажеш дурниці.
— Звісно, маленький. Ти хіба не знав, що лише дурні люди весь час мудрують?
— Могла б розумно мені відповісти, коли я розумне питаю, — ображено відказав Деві.
— Ти не збагнеш, бо ще замалий, — мовила Енн — і враз відчула сором за ці слова. Хіба ж не сама вона присягалася, чіпко пам’ятаючи власні дитячі кривди, що ніколи жодній дитині такого не скаже? Аж ось і вона це робить… Яка глибочезна буває іноді прірва між теорією й практикою.
— Я стараюся дуже-дуже швидко вирости, — відповів Деві, — але в цій справі, мабуть, не можна спішити. Якби Марілла не була така жадібна й давала мені більше варення, я, може, швидше би ріс.
— Марілла зовсім не жадібна, — суворо урвала його Енн. — І з твого боку це дуже невдячно — таке казати.
— Є інше слово, гарніше, але означає те саме, тільки я забувся, — насуплено мовив Деві. — Марілла про себе так недавно сказала, я сам чув.
— Якщо ти маєш на увазі «ощадлива», то це геть не те саме, що «жадібна». Бути ощадливим — це велика чеснота. А якби Марілла була жадібна, то не взяла б вас до себе, коли померла ваша мама. Чи ти хотів би жити у пані Віггінс?
— Ні, ні, я не хотів би! — рішучо заперечив Деві. — І в дядька Річарда я жити не хочу. Я хочу жити тут, хай навіть Марілла… ну, оте довге слово… щодо варення, бо ти тут живеш, Енн. Слухай, Енн, а розкажи мені казку на добраніч. Не таку чарівну, із принцами — то дівчача, а я хочу цікаву. Щоб там стріляли, вбивали, палили будинки й різне інше цікаве робили.
На щастя для Енн, у цю мить зі своєї кімнати її гукнула Марілла.
— Енн, Діана тобі так розпачливо сигналізує. Біжи дізнайся, що там сталося.
Енн кинулася у свою кімнатку на східнім піддашші — і справді завважила з Діаниного вікна спалахи, що блимали крізь вечірні сутінки групками по п’ять — а це, згідно з дитячим їхнім шифром, означало «Приходь швидше, я маю сказати тобі щось важливе». Запнувши голову білою хусткою, вона помчала крізь Ліс Привидів та луку пана Белла просто до Садового Схилу.
— Енн, у мене чудові новини, — мовила Діана. — Ми з мамою щойно повернулися з Кармоді, а там у крамниці пана Блера я зустріла Мері Сентнер зі Спенсервіля. Вона каже, що старі панни Копп, які живуть на дорозі Торі, мають такий самий китайський таріль, як той, що ми позичали для благодійної вечері. А ще запевняє, що ті панни радо його спекаються, бо Марта Копп не втрачає нагоди продати все, що тільки можна. Та якщо вони не погодяться, то у Веслі Кейсона зі Спенсервіля теж є китайський таріль, і він його напевне продасть, але Мері не впевнена, чи в нього таріль такий самий, як був у тітки Джозефіни.