Енн із Ейвонлі
Шрифт:
Це й справді був грім — Діана, квапливо оббігши довкола будинку, сповістила, що з північного заходу насувається велика чорна хмара.
— Здається, буде сильна гроза! — розпачливо скрикнула Діана. — Ох, Енн, що нам робити?
— Готуватися, — незворушно відповіла Енн. Гроза проти того, що вже відбулося, здавалася їй дрібницею. — Коня та бричку сховай онде, у тій відкритій клуні. Моя парасолька, на щастя, у бричці. Ось, забери мого капелюшка. Марілла казала, що надівати сюди найкращий капелюшок — це дурниця, і була права… як завжди.
Діана розпрягла коня й закотила бричку до клуні
— Ти дуже змокла? — стривожено запитала вона.
— О, ні, — радісно відповіла Енн. — Голова й плечі цілком сухі, а спідниця трошечки-трошечки мокра, там, де вода протекла поміж дошками. Не жалій мене, Діано, я нітрохи цим не журюся, бо думала хіба про те, скільки радості принесе цей дощ, і як утішиться ним мій сад, і уявляла, що скажуть квіти й пуп’янки, коли на них рине вода. Я склала такий цікавий діалог між айстрами, духмяним горошком, дикими канарками на кущі бузку та духом-охоронцем саду. Мушу записати його вдома. Якби я мала папір та олівець, записала б негайно, бо доки ми повернемося, найкращі уривки вже, певне, і забуду.
Олівець вірна Діана мала в кишені, клапоть цупкого паперу знайшовся в бричці. Енн склала мокру парасольку, знов наділа капелюшка, розклала папір на дощечці, котру подала їй Діана, і записала свою садову ідилію в умовах, які навряд чи випадало назвати сприятливими для літературних вправ. А проте результат її втішив, і Діана була «просто в захваті», коли Енн прочитала його їй.
— Ох, Енн, це чудово… так чудово! Надішли його в журнал «Канадська жінка».
Енн похитала головою.
— О, ні, це зовсім не годиться. Тут немає сюжету, це просто вервечка образів. Я люблю писати такі речі, але жодної з них ніколи не надрукують, бо всім редакторам потрібен сюжет. Так каже Прісцилла. А онде панна Сара. Благаю, Діано, поясни їй усе.
Панна Сара Копп була невисока, вбрана у стареньку полатану чорну сукню й капелюх, вибір яких був, безсумнівно, продиктований не модою, а практичністю. Уздрівши дивовижну картину на власному подвір’ї, вона, як і слід було чекати, здивувалася, — втім, Діанині пояснення викликали в ній співчуття. Вона квапливо відімкнула задні двері, дістала сокиру й кількома вправними ударами визволила сердешну Енн. Остання, втомлена й закоцюбла, провалилася всередину своєї в’язниці й аж тоді відчула довгоочікувану радість звільнення.
— Панно Копп, — серйозно мовила вона, — я запевняю, що дивилася у вікно комори, лише щоб дізнатися, чи є у вас таріль з китайським візерунком. Нічого іншого я не бачила — та й не дивилася на інше.
— Усе гаразд, — усміхнулася панна Копп. — Не хвилюйтеся, нічого страшного не сталося. На щастя, у нас, Коппів, у коморах завжди лад, тож хай собі дивиться, хто забажає. А щодо цього старого сараю — то я рада, що в нього дах провалився. Може,
— Двадцять доларів, — сказала Енн, котра не могла зрівнятися з Коппами щодо ділової спритності, інакше не запропонувала б своєї ціни одразу.
— Мушу подумати, — обачно відповіла панна Сара. — На щастя, цей таріль мій, інакше без Марти я нізащо його не продала б. Та все одно вона здійме галас. Тут порядкує Марта, і, мушу зізнатися, я так страшенно втомлююся жити під закаблуком іншої жінки. Та ви заходьте, заходьте. Втомилися, мабуть, і їсти хочете. До чаю подам вам усе, що зможу, але більшого, ніж хліб, масло й огірки, не чекайте. Марта, їдучи, замкнула варення, сир і пироги. Вона завжди так робить — каже, що я аж надто щедро приймаю гостей.
Проте дівчата вже достатньо зголодніли, щоб віддати належне будь-якому частунку, тож залюбки їли чудові хліб, масло й огірки панни Сари. Після чаювання господиня сказала:
— Не знаю, чи продавати цей таріль. Я хотіла б за нього двадцять п’ять доларів. Він дуже старий.
Діана легенько штовхнула Енн ногою попід столом, що означало: «Не погоджуйся — віддасть і за двадцять». Та Енн воліла не ризикувати дорогоцінним тарелем, отож негайно пристала на двадцять п’ять доларів, і у виразі обличчя панни Сари майнув жаль, що вона не попросила тридцять.
— Ну, то забирайте. Мені зараз дуже потрібні гроші, бо… — панна Сара значущо скинула підборіддя, її запалі щоки порожевіли від гордості, — я виходжу заміж, за Лютера Воллеса. Він просив моєї руки ще двадцять років тому. І мені він подобався, але був бідний — і батько йому відмовив. Дарма я, напевне, так легко поступилася, але рішуча тоді не була, та й батькові перечити було страшно. Крім того, я ж не знала тоді, що женихи не так часто трапляються.
Дівчата рушили додому, і коли врешті-решт опинилися на безпечній віддалі — Діана з віжками в руках, а Енн — тримаючи жаданий таріль на колінах — безлюдна зелена, відсвіжена грозою дорога Торі задзвеніла їхнім сріблистим сміхом.
— Завтра в Шарлоттауні розважу твою тітоньку Джозефіну «химерною цією п’єсою». [14] Нелегко нам довелося, та все вже позаду. Я маю таріль, а пилюку на дорозі так гарно прибило дощем. Отож, кінець діло хвалить. [15]
— Ми ще не вдома, — похмуро мовила Діана, — а доти хтозна, що може статися. Тобі щастить на пригоди, Енн.
— Декому це вдається заввиграшки, — безтурботно відказала Енн. — Цей дар або є в людини, або його нема.
14
Натяк на п’єсу В. Шекспіра «Як вам це сподобається».
15
Натяк на однойменну п’єсу В. Шекспіра.