Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
Той місток провадив легкі ніжки Енн до порослого лісом пагорба, де під стрункими густими ялицями та ялинами панували вічні сутінки. Серед трави росли хіба міріади ніжних конвалій, скромних і надзвичайно гарних, та ще подеколи траплялися бліді зірочки огірочника, ніби привиди торішніх квітів. Поміж деревами сріблясто мерехтіли нитки павутиння, а ялинові гілки й шишки, здавалося, весело про щось розмовляли.
Всі ці захопливі мандрівки відбувалися протягом тих коротких годин, коли Енн діставала дозвіл гратися; повернувшись, дівчинка детально розповідала Метью й Маріллі
Коли прийшла пані Рейчел, Енн блукала собі в саду поміж буйних трав, що тремтіли під вітерцем, ніби помережані червоним світлом призахідного сонця; тож поважна пані-добродійка мала змогу розповісти про свою хворобу геть усе, описуючи кожен стукіт серця й напад болю з такою насолодою, що Марілла подумала: навіть грип має свої переваги. Коли деталі було вичерпано, пані Лінд згадала про справжню мету свого візиту:
— Я тут чула дещо дуже дивне про тебе й Метью.
— Навряд чи ти здивована більше, ніж я, — відповіла Марілла. — Бо я тільки щойно оговталася.
— Яка прикра помилка, — співчутливо мовила пані Рейчел. — А хіба ви не могли відправити її назад?
— Могли, та вирішили залишити. Метью вона так сподобалася. Та й мені теж, — хоча, мушу сказати, вади в неї є. Але дім тепер став зовсім іншим. Вона особлива дитина.
Марілла сказала більше, ніж мала на меті.
Пані Рейчел дивилася на неї несхвально.
— Ви взяли на себе велику відповідальність, — похмуро мовила вона. — Тим паче ви ніколи не виховували дітей. Хтозна, якою вона виросте, адже ви майже нічого не знаєте про її вдачу. Але звісно ж, я не хочу лякати тебе, Марілло.
— Я не злякаюся, — сухо відказала Марілла. — Коли вже я на щось пристаю, то потім свого рішення не змінюю. Ти, мабуть, хочеш побачити Енн? Я її гукну.
Енн прибігла відразу ж; личко її сяяло радістю від прогулянки в саду, та, збентежена присутністю незнайомої гості, дівчинка розгублено спинилася на порозі. Вигляд у неї був чудернацький — у короткій тісній фланелевій сукні з сиротинцю, з-під якої визирали худі довгі ноги, що здавалися незграбними. На обличчі їй побільшало веснянок, котрі немовби налилися сонцем, волосся, безладно розкуйовджене вітром, виглядало ще рудішим, ніж будь-коли.
— Ну, вибрали тебе точно не за вроду, — впевнено прокоментувала її з’яву пані Рейчел Лінд. Адже вона була з тих приємних людей, загальних улюбленців, котрі завжди прямо й відверто висловлювали все, що мали на думці, і пишалися цим. — Вона така худюща й бридка, Марілло. Підійди до мене, дитино, дай-но я розгляну тебе до пуття. Боже правий, скільки ластовиння, чи ви бачили колись таке рясне? А коси! Руді, наче морква! Дитино, ти чуєш, що я кажу? Підійди до мене.
Енн «підійшла», але не так, як того сподівалася пані Рейчел. Одним стрибком вона перетнула кухню й постала перед сусідкою, тремтячи всім тілом і почервонівши на виду від гніву.
— Я вас ненавиджу! —
— Енн! — нажахано вигукнула Марілла.
Але Енн і далі безстрашно дивилася у вічі пані Рейчел: високо піднявши голову, зі стиснутими кулаками й очима, що метали блискавки, вона вся пашіла несамовитим обуренням.
— Як ви смієте казати про мене такі речі? — кричала вона. — Вам би сподобалося чути таке про себе? Вам би сподобалося, якби хтось сказав, що ви товста, незграбна й не маєте ані крихти уяви? І мені байдуже, що я вас ображаю, бо я й хочу вас образити! Ви скривдили мої почуття навіть сильніше, ніж їх кривдив п’яний чоловік пані Томас! І я ніколи вам цього не пробачу, ніколи, ніколи!
Туп! Туп!
— Чи ви бачили таку зіпсованість? — обурилася пані Рейчел.
— Енн, іди до себе й чекай на мене там, — звеліла Марілла, насилу видушуючи із себе слова.
Енн розридалася, кинулася до дверей, грюкнула ними так, що навіть дека, які висіли на стіні біля плити, співчутливо задеренчали, вибігла в передпокій і шугнула сходами, мов ураган. Невдовзі згори долинув приглушений стук: двері своєї кімнатки дівчинка захряснула так само люто.
— Співчуваю тобі, Марілло, що мусиш виховувати оце, — мовила пані Рейчел із неймовірним апломбом.
Марілла вже була відкрила рота, щоб перепросити гостю, та слова, які вона промовила, здивували її саму, як дивували й опісля, коли вона пригадувала цю мить:
— Дарма ти збиткувалася з її зовнішності, Рейчел.
— Марілло, невже я мушу розуміти, що ти схвалюєш цей паскудний вибрик, який нам щойно було явлено? — обурилася пані Рейчел.
— Ні, — поволі відповіла Марілла, — я її не захищаю. Це був жахливий учинок, і я з нею неодмінно поговорю. Але не забуваймо: її ніколи не вчили, що добре, а що погано. А ти справді була з нею надто жорстока, Рейчел.
Останні слова Марілла знову промовила попри власне бажання, і знову здивувалася сама собі. Пані Рейчел підвелася з виразом ображеної гідності.
— Вочевидь, Марілло, тепер я мушу якнайретельніше добирати слова, коли вже ніжні почуття сиріт, казна-звідки привезених, для тебе понад усе. Ні-ні, не хвилюйся, я не серджуся. Мені вас так жаль, що сердитись я просто не в змозі. Втім, дівчинка ця — не мій клопіт. Та якщо послухаєш моєї поради, — а ти, боюся, не зробиш цього, хоч я виростила десятьох дітей і поховала двох, — тоді «говоритимеш» із нею замашненькою лозиною. Для такої дитини то буде найзрозуміліша мова. Вдача в неї якраз пасує до кольору волосся. Ну, бажаю доброго вечора, Марілло. Сподіваюся, ти зазиратимеш в гості не рідше, ніж дотепер. Але я сюди прийду нескоро, бо тепер на мене тут чекають образи та грубощі. Для мене це щось нове.