Енн із Зелених Дахів
Шрифт:
— Пробачте мені, — очі Енн уже сповнилися слізьми. — Я ж не думала, що вам це не сподобається. Але й жовтці, і квіти на шипшині були такі гарні й запашні, то я подумала, що з них вийде чудова прикраса до мого капелюшка. Адже багато дівчат носять штучні квіти на капелюшках. Боюся, я буду для вас страхітливою карою. Може, ліпше відправте мене назад до сиротинцю? Це буде жахливо, я, напевно, цього не переживу, захворію і змарнію з горя — я й так худюща, бачите? Але навіть це краще, ніж бути для вас страхітливою карою.
— Нісенітниця! — відказала Марілла, люта сама на себе, що довела дитину до
Енн аж підскочила, сплеснувши руками; на щоках їй досі поблискували сльози. Рушник для посуду, який вона допіру обметувала, впав на підлогу.
— Ох, Марілло, мені страшно… тепер, коли ця мить настала, я дуже боюся. А що, коли я їй не сподобаюсь? Це буде найтрагічніше розчарування в моєму житті!
— Годі, не хвилюйся так. І будь ласка, не вживай таких пишних слів. Як на дівчинку, вони звучать смішно. Діані ти вочевидь сподобаєшся. Та головне — як поставиться до тебе її мама. Якщо вона тебе не прийме, то байдуже, якої думки буде Діана. А коли пані Баррі вже чула про те, як ти нагрубіянила пані Лінд і прийшла до церкви в заквітчаному капелюшку, — хтозна, що вона про тебе скаже. Тож поводься добре, будь чемна й цих своїх карколомних промов не виголошуй. Господи, та ти ж уся тремтиш!
Енн і справді тремтіла, личко її зблідло й напружилося.
— Ох, Марілло, ви б, напевно, теж хвилювалися, якби мусили от-от познайомитися з дівчинкою, котру надіялися мати собі за сердечну подругу, і могли б не сподобатися її мамі, — відповіла вона, квапливо натягаючи капелюшка.
До Садового Схилу вони рушили навпростець — через струмок і вгору, лісочком, що ріс на пагорбі. Марілла постукала, і з кухонних дверей до них вийшла сама пані Баррі — висока чорнокоса й чорноока жінка з рішучим виразом обличчя. Казали, буцім своїх дітей вона виховує дуже суворо.
— Здрастуйте, Марілло, як ся маєте? — привітно мовила вона. — Заходьте. А це, напевно, і є та дівчинка, що її ви взяли на виховання?
— Так, це Енн Ширлі, — відповіла Марілла.
— Краще — Анна, — видихнула Енн: хай як вона тремтіла й хвилювалася, а непорозуміння щодо такої важливої деталі допустити не могла.
Пані Баррі чи то недочула, чи то не зрозуміла уточнення — вона просто потисла дівчинці руку й лагідно запитала:
— Як тобі ведеться?
— Я здорова тілом, та душа моя перебуває в сум’ятті, дякую, пані, — серйозно відказала Енн і пошепки, хоча й доволі голосно, звернулася до Марілли. — Це ж не були надто пишні слова, правда, Марілло?
Діана сиділа на канапі й читала книжку, яку відклала, щойно увійшли гості. Це була гарненька дівчинка: чорні очі й коси вона успадкувала від матері, а рожеві щічки й веселий вираз обличчя — від батька.
— Це моя донька Діана, — мовила пані Баррі. — Діано, відведи Енн у сад і покажи їй свої квіти. Принаймні краще, ніж псувати очі над книжкою. Вона забагато читає, — пояснила Діанина мати Маріллі, коли дівчата вийшли, — а я нічого
Енн і Діана стояли в саду, сповненому м’якого надвечірнього сонця, що струмувало із заходу поміж темних старих ялиць, і боязко розглядали одна одну над клумбою з розкішними тигровими ліліями.
Сад Баррі був тінистою, майже дикою місциною, порослою квітами, і в іншу, не таку доленосну мить, серце Енн сповнилося б утіхою від самого погляду на нього. Довкола саду височіли крислаті старезні верби та ялиці, під якими буяли тіньолюбні квіти. Охайні доріжки, акуратно викладені обабіч морськими черепашками, розбігалися під прямими кутами, перетинаючи його, наче вологими червоними стрічками, а на клумбах поміж ними пишалися розмаїтими барвами старомодні квіти. Рожеві розбиті сердечка, багряні красуні-півонії та пасифлори, що вистрілювали вогняними списами пелюсток понад білими чепурними пеларгоніями, білі й жовті духмяні нарциси, колючі запашні шотландські троянди, білі, рожеві й блакитні орлики, бузкові мильнянки, кущики чагарникового полину, канаркової трави і м’яти, пурпурові орхідеї та цілий розсип конюшини, від якої в повітря линув ніжний солодкий аромат — от що росло в тому саду, де затримувалося навіть сонце, де гули бджоли й муркотливо шаруділи зачаровані його красою вітерці.
— Ох, Діано, — врешті майже пошепки мовила Енн, побожно склавши руки, — а як ти думаєш — ти зможеш мене трошечки полюбити… настільки, щоб стати моєю сердечною подругою?
Діана засміялася. Вона завжди сміялася, перш ніж щось сказати.
— Думаю, так, — щиро відповіла вона. — Я дуже рада, що ти житимеш у Зелених Дахах. Як добре, що буде з ким погратися! Тут поблизу немає інших дівчаток, а моя сестричка ще маленька.
— І ти присягаєшся довіку бути моєю сердечною подругою? — палко запитала Енн.
Діана, здавалося, була стривожена.
— Присягатися — це дуже погано, — докірливо зауважила вона.
— Ні, ні, моя обітниця інша. Їх буває два види.
— Ніколи не чула про таке. Я знаю, що обітниця існує тільки одна, — засумнівалася Діана.
— Ця зовсім інакша. І в ній немає нічого поганого. Треба лише дуже врочисто пообіцяти.
— Тоді я згодна, — відповіла Діана з полегшенням. — А як треба присягатися?
— Спочатку — взятися за руки, отак, — серйозно мовила Енн. — Взагалі, робити це треба над швидкоплинною водою, тож уявімо, що ця стежка і є швидкоплинна вода. Я скажу перша. Урочисто присягаюся бути вірною моїй сердечній подрузі Діані Баррі, доки є над світом сонце й місяць. Тепер ти скажи, тільки назви моє ім’я.
Діана повторила «обітницю», розсміявшись спочатку й наприкінці.
— Ти справді дивна, Енн; я вже чула, що ти дивна. Але, напевно, я тебе дуже любитиму.
Коли Марілла з Енн верталися додому, Діана проводжала їх аж до кладки через струмок. Дівчата йшли обійнявшись. Біля струмка вони розпрощалися, пообіцявши одна одній зустрітися наступного пообіддя й не розлучатися аж до вечора.
— То як, ти відчула в Діані рідну душу? — спитала Марілла, коли вони увійшли в сад побіля Зелених Дахів.