Епоха слави і надії

Литвак Євгеній

В горах Тибету, в степах Монголії і в джунглях В'єтнаму, люди без батьківщини і без сім'ї, об'єднуються у Братство і зберігають Таємницю. Вони ховають її чимдалі від людських селищ і зберігають ціною своїх життів, від тих, хто волею або проти волі до цієї таємниці наближається. Вони планують майбутнє. Мета – один Трон, одна Імперія.

Але Знання неможливо утримати людськими силами. Імовірно, деякі книги досі зберігаються посвяченими у Монастирі. Тільки там, можна відшукати загублене "слово", яке і є Слово.

В

одному з європейських архівів знайшли старий документ, що розповідає про дивовижну знахідку. Цей манускрипт не лише пролив новий світ на історію стародавніх цивілізацій, але й може змінити старі уявлення про історію самої землі. Його публікації бояться всі: і сучасна наука і основні релігії. Бо він дає відповідь на головне Питання – Як з'явилася Людина на планеті Земля? Схоже, нам доведеться переглянути всю відому історію планети. Те, що я виявив, повністю суперечить картині світу, що існувала до сьогоднішнього дня.

В нас у всіх є хоч би одна історія, яку ми ніколи і нікому не розповімо. Цю ж Історію я захотів зв'язати з чужим ім'ям. Досить того, що я дізнався, а все інше не має значення. А розповім я те, що знати необхідно кожному.

Євгеній Литвак

Передмова

Караван увійшов до снігової бурі, як у тигрову пащу, що вискалилася. Це останнє випробування повинно було вбити всіх, хто ще залишався живими після довгого переходу. Гірський Тибет не любить жителів теплих долин. Тим більше – джунглів. Але в ченців не було іншого виходу, як бігти через місця, не позначені на жодній карті світу. Через заборонені місця, повні непрохідних скельних розломів і обривів.

Кілька сотень ченців намагалися рухатися якнайшвидше. Їх гнали відчай і страх. Не за себе і не за свої життя. Навіть не за життя своїх дружин і дітей, хоча кожен ченець любив їх більше за себе. Відчай – їх Таємниця, що зберігалася протягом багатьох столітть, була розкрита. Страх – задум був під величезною загрозою.

На той час, коли караван здолав перевал, багато хто вже залишився позаду щоб замерзнути, провалитись і зникнути в заметах, що приховували края обривів. Вони падали без крику. Ті, що йшли за ними, навіть не намагались їм допомогти, а ніхто на допомогу і не сподівався, просто ухилялися трохи вбік.

Довге, кольору вороняча крила волосся, вже не розвівалося за вітром, а обліпило обличчя, закритих обривками тканини шиї, плечі і спини. Тільки мокрий одяг, до болю важкий, ускладнював і без того нестерпний шлях вперед.

Природа була, немов не на їх стороні і вказувала на їх місцерозташування – їм не сховатися. Їх ноги мерзли і все частіше потопали в сніговому покриві, здавалося, виходу нема, але вони продовжували свій нелегкий шлях в ім'я своїх цілей, не боялися навіть смерті, адже загальне бажання робило їх сильніше.

Діти несли провізію. Жінки несли провізію і дітей. Чоловіки несли дітей і жінок. Зброю несли всі. Все було проти них: бездоріжжя, вітер, сніг, слизькі камені і уламки дерев, що звідкись взялися. Коли йти ставало просто неможливо, ченці влаштовували короткі привали. Спорудивши якусь

подібність захисту, вони примудрялися розводити вогнища, трохи поїсти і подрімати. І знову йшли далі.

Після кожного привалу в снігу залишалося кілька людських тіл. Їх не ховали і над ними не плакали. Надія на порятунок, як вогонь факела їх проводиря окриляла їх душі. Надія на те, що їх місія ще не загинула. А люди?… Люди смертні.

Вірогідність залишитися в живих і не замерзнути в горах танула, як мокрий сніг. Вони не готові до таких умов, адже у них на батьківщині інший клімат, а попереду, як і раніше, стояла стіною снігова буря, вискалювала свої білі зуби. Посилювався північний крижаний вітер, снігові пластівці на очах перетворювалися на мініатюрні кинджали, які з кожним поривом вітру, приносили нестерпний біль.

Ченці в чорному одязі тримали свій шлях, і немов вівці на закланні виділялися на тлі білого снігу, тим самим привертаючи увагу птахів. Їх шлях не має права закінчитися сьогодні, і надія – не згасала.

Час від часу низку закутувала вороняча зграя, миттєво розчиняючись у білій крижаній пустелі. Іноді ворони навіть не хотіли чекати, коли люди пройдуть повз тіло, що впало, а накидалися на ще не захололий труп, покриваючи його килимом, що кричить хрипкими голосами. Ченці не відганяли птахів, економлячи свої сили для боротьби з вітром і холодом, і лише найменших дітей вони захищали від найбільш зухвалих стерв'ятників.

В каравані виділялася особлива група. Дванадцять ченців – вони йшли попереду півколом, несли перед собою легкі, але великі щити. Вони захищали від вітру і будь – якої небезпеки Авраала – свого проводиря, що вивів Братство зі стін Монастиря майже місяць тому. Воїни не були обтяжені, як інші люди мішками з провізією. Їх зброєю служили тільки кілька коротких списів і мечі, більше схожі на кинджали.

Очолював цей маленький загін найвідданіший своїй справі і найвідважніший воїн – Дітар. Йому було не важливо, куди вони йшли, його не відвідували ніякі думки, крім збереження життя Авраала. Навіть розуміючи, що дуже скоро їх знайдуть і напевно знищать. Дітар затримав дихання, коли проводир зупинився і глянув на нього. Довгий, занадто довгий погляд Глави Братства був промовистіше за всі слова. І коли воїн побачив те, від чого вони так довго і тяжко бігли, він зовсім не здивувався.

"Невже після всього ми не зможемо врятуватися"? – Миттєво промайнула думка.

Глава 1

"Оберігати таємницю Братства ціною свого життя".

Заповідь Перша. Кодекс Братства тибетських ченців

Дітар вже зібрався спуститися з вежі, як його зупинило побачене. На перший погляд – звичайна у цих краях картина – кілька грифів кружляють у пошуках здобичі. Дивним було те, що птахи по черзі пікетували до землі, але не залишалися, а злітали вгору. Лише один момент не давав ченцеві спокою, примушуючи його вдивлятися в те, що відбувається. Кілька хижих птахів по черзі наближалися до землі, немов продовжували своє переслідування. Дітар вирішив затриматися на оглядовому майданчику і подивитися, чим це викликано.