Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
Шрифт:
— Авжеж, людино, — відповів Блодхгарм своїм мелодійним голосом.
Фредрик задоволено кивнув і став оглядати лезо наступного меча, проте вже за мить роздратовано пожбурив його на місце.
— Маю тебе попередити, Убивце Тіні, що будь-який із цих мечів буде важчим за той, що його ти мав раніше. Гадаю, це не є аж така велика проблема, проте кожен зайвий грам, на жаль, уповільнює швидкість удару.
— Дякую за попередження, — відповів Ерагон.
— Та я хвилююсь не тільки за тебе, — пояснив Фредрик. — Я тут для того, щоб урятувати якомога більше варденів від смерті й допомогти їм убити якнайбільше солдатів триклятого ГалбаторіКса. Це гарна робота, і я її люблю. — Оглянувши всю купу, він перейшов до наступної,
— Ти говориш, як поет.
Фредрик, схоже, трохи зніяковів, проте знизав плечима й вів далі:
— Я обираю зброю для чоловіків, що мають вийти на поле бою, ні мало ні багато, а двадцять шість років. Усе це стало частиною мене самого, і щоразу, коли я це роблю, від мене залежить людське життя. Вручивши комусь із них алебарду, я думаю про те, чи вижив би він, отримавши замість неї булаву. — Фредрик трішки помовчав, тримаючи один із мечів у руці, а потім глянув на Ерагона: — Ти хочеш битися зі щитом чи без нього?
— Ясна річ, зі щитом, — відповів Ерагон. — І хоч я не завжди можу носити його із собою, мені дуже важко уявити якийсь надійніший захист від ворожого меча.
Фредрик постукав кісточками пальців по руків'ю меча, а потім посмикав себе за кінчик бороди.
— Гм-м… Гадаю, що найзручніше тобі буде битися з не дуже довгим мечем, адже тоді можна скористатися будь-яким щитом, починаючи з маленького й закінчуючи великим. Це має бути меч середнього розміру, яким легко орудувати однією рукою. Водночас він мусить мати елегантний вигляд, аби з ним було не соромно з'являтися на всілякі церемонії. Та найголовніше полягає в тому, що він має бути міцний… Такий міцний, щоб ним можна було відбитися від цілого загону ургалів, — мовив Фредрик і тут-таки скривився. — Дарма Насуада уклала угоду з цими чудовиськами. Навряд чи ця угода довго протриває. Надто вже по-різному дивимось ми на цей світ. — Зброяр похитав головою. — Шкода, що тобі потрібен всього лиш один меч. Чи, може, я помиляюсь?
— Ні-ні. Ми із Сапфірою надто багато мандруємо, щоб тягати за собою півдюжини мечів.
— Авжеж, ти маєш рацію. До того ж, такому воїну, як ти, потрібен тільки один меч. Я називаю це «прокляттям іменного меча».
— Що саме ти маєш на увазі?
— Кожен великий воїн, — відповів Фредрик, — молодіє мечем, що зазвичай має ім'я. Він або сам його називає, або ж його якось нарікають співці-поети, коли воїн виходить переможцем із битви. А вже потому він просто зобов'язаний ним битися. Адже саме цього від нього всі й чекають. Якщо він битиметься без меча, то товариші по зброї обов'язково спитають, де він, і можуть навіть образитись, подумавши, що воїн-герой соромиться свого успіху. А крім того, їм буде дуже прикро, що нін відмовляється від привітання, яке вони для нього приготували. Може, ти й не повіриш, але благородний ворог не почне бою, аж доки воїн не візьме свого славетного меча. Коли ти переможеш Мертага, вардени відразу ж захочуть дати твоєму мечу ймення й відтоді сподіватимуться завжди бачити його в тебе на стегні. — Розповідаючи, зброяр підійшов до третьої купи. — Я ніколи не думав, що матиму нагоду обирати зброю для самого Вершника! Це, певно, найвизначніша подія за той час, що я працюю у варденів.
Витягнувши з купи одного меча, Фредрик подав його Ерагонові. Юнак махнув мечем угору, потім униз, оглянув руків'я — воно погано лягало в його долоню. Однак зброяра це зовсім не засмутило. Здавалося, ця обставина ще більше надихнула його, ніби він отримував
— Найбільше мене непокоїть те, — мовив Фредрик, повернувшись до купи, — що твій меч має витримувати удари, які можуть знищити звичайного меча. Узагалі-то, я б радив тобі звернутись до гномів. Їхні ковалі найкращі, якщо не брати до уваги ельфів, та інколи вони перевершують навіть їх. — Потому Фредрик пильно глянув на Ерагона. — Стривай-но, здається, я не про те тебе питав! Як тебе вчили блокувати й відбиватись? Це був прийом «край на край»? Якщо мені не зраджує пам'ять, я бачив, як ти використовував його під час тренування з Арією у Фартхен Дурі.
— А до чого тут це? — набурмошено спитав Ерагон.
— Як це до чого? — голосно зареготав Фредрик. — Не хочу тебе ображати, Убивце Тіні, але якщо ти вдариш краєм меча об край меча свого супротивника, то вони обидва зламаються. Твій Зарок, ясна річ, був захищений від цього закляттям, але всі мечі, які є в мене, на жаль, звичайнісінькі, тому треба щось вигадати, коли ти не хочеш міняти їх після кожної битви.
В Ерагоновій пам'яті промайнуло зазублене лезо Мертагового меча, і він трохи роздратувався через те, що забув про це. Вершник надто звик до свого Зарока, який ніколи не тьмянів. Він знав, що для цього меча не страшні більшість заклять. Дивно, але юнак узагалі ніколи не думав про те, чи може щось статися із мечем Вершника.
— Не переймайся, я захищу меч магією. То скільки мені ще чекати? Може, до вечора?
— У мене є ще одне питання, Убивце Тіні. Твоя магія діє вічно?
Ерагон іще дужче насупився.
— Оскільки ти вже про це спитав, то я відповім тобі — ні. На мечах Вершників розуміються тільки ельфи, але вони ніколи не ділились зі мною своїми секретами. Я можу зробити лише одне: вкласти в меч якусь частину своєї енергії. Ця енергія не даватиме йому зламатися, аж доки удари її не вичерпають. Потому меч знову стане звичайнісіньким і розлетиться на друзки, коли я зійдуся із сильним ворогом.
— Якщо я правильно зрозумів твої слова, Убивце Тіні, — почухав бороду Фредрик, — виходить, що чим сильніших ударів ти завдаватимеш ворогові, тим швидше вичерпуватиметься твоє закляття. Хіба не так?
— Саме так воно й є.
— Тоді тобі все одно слід уникати ударів краєм об край, бо це вичерпає твоє закляття ще швидше.
— У мене нема часу, — втрачаючи рештки терпіння, мовив Ерагон. — Мені ніколи вчитись нових прийомів, адже Імперія може напасти на нас будь-якої миті. Я маю зосередитись на тому, що вже знаю, а не намагатися опанувати щось цілком нове.
По цих словах Фредрик радісно сплеснув у долоні.
— Стривай, стривай… здається, я маю саме те, що тобі потрібно! — Забелькотівши щось собі під носа, він підійшов до ящика зі зброєю й став завзято в ньому копирсатися. — Спочатку це… потім оце… а тоді вже буде видно. — Він витяг зі споду ящика велику чорну булаву з ребристим набалдашником і постукав по ній зігнутим пальцем.
— Нею ти зможеш ламати мечі, трощити кольчуги й пробивати шоломи. І вона завжди залишатиметься цілою, якої б сили не були твої удари, — нарешті мовив він.
— Але ж це палиця, — обурився Ерагон. — Металева палиця.
— Ну то й що? З твоєю силою ти зможеш вимахувати нею так, ніби це легесенька тростинка. Повір, із цією булавою ти будеш справжнім страховиськом на полі бою.
Та Ерагон заперечно похитав головою:
— Ні і ще раз ні! Трощити — це не для мене. Я люблю битися. До того ж, як би я вразив Смерка прямісінько в серце, коли б у мене замість меча була така палиця?
— Тоді я ще дещо для тебе маю, якщо ти, звісна річ, не наполягатимеш на традиційному лезі. — Сказавши це, Фредрик виніс із протилежного кутка павільйону зброю, яка називалась шаблею.