Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
— Ай справді, що мені робити? — спитав Ерагон.— Як мені знайти скелю Кутіан?
«От цього я вже не знаю».
— Тоді навіщо ти мені взагалі казав? З таким самим успіхом ти міг просто промовчати.
Солембум блимнув очима, помовчав.
«Я можу сказати тобі ще дещо,— нарешті, озвався він.— Може, це нічого не означає, а може, воно вкаже тобі шлях».
— Про що ти?
«Зачекай трохи, зараз я тобі розкажу... Так ось. Коли ми вперше зустрілися в Тейрмі, в мене виникло якесь дивне відчуття, ніби ти повинен отримати книгу “Доміа абр Вірда”. Мені
Кіт-перевертень підняв другу лапу, діловито оглянув її і заходився вилизувати.
— А чи не було в тебе останнім часом іще якихось дивних відчуттів? — спитав Ерагон.
«Було... Було надзвичайно сильне бажання з’їсти маленький червоний гриб... Але воно швидко минуло».
Ерагон тільки гмукнув і нахилився, щоб дістати з-під ліжка «Доміа абр Вірда» — він зберігав її разом з усім своїми письмовим приладдям. Вершник глянув на цю велику книгу в шкіряній оправі й відкрив її навмання на якійсь сторінці. Довгі вервечки рун, як завжди, наводили на нього острах. Довелося зосередитись і докласти неабияких зусиль, щоб прочитати рядочок, де було сказано таке:
«...які, якщо вірити Таладорусу, означають, що й самі гори утворилися внаслідок дії заклинання. Звісно, це нісенітниця, тому що...»
Ерагон розчаровано щось буркнув і закрив книгу.
— У мене немає на це часу,— сказав Вершник.— Вона така велика, а читаю я дуже повільно. Зрештою, я вже прочитав багатенько розділів, але не бачив нічого, що хоч би якось стосувалося Склепу Душ.
«Можеш попросити когось іншого прочитати її,— Солембум зміряв Ерагона зверхнім поглядом,— та якщо в “Доміа абр Вірда” прихована якась таємниця, побачити її зумієш тільки ти».
Ерагон ледь стримався, щоб не вилаятись. Він скочив на ноги й знову почав ходити по намету туди-сюди.
— А чому ти не розповів мені про все це раніше?
«Мені здавалось, що це не так уже й важливо.
Моя порада щодо склепу та скелі могла бути корисна, а могла й ні... Зрештою, що б змінилося від того, якби я розказав?»
— Як це що?! Якби я знав, що в «Доміа абр Вірда» написано щось про Склеп Душ, то читав би книгу частіше й уважніше.
«Але ж ми нічого не знаємо напевно,— Солембум пригладив язиком вуса з обох боків пики.— Може, та книга й не має жодного стосунку до скелі Кутіан і Склепу Душ. Може ж таке бути? Крім того, ти її й так читав. Невже ти й справді почав би приділяти їй більше часу, якби я сказав, що маю відчуття — всього лиш відчуття — що в книзі є щось важливе для тебе? Гмм?»
— Може, й ні... Але ти все одно повинен був сказати мені про це.
Кіт-перевертень нічого не відповів. Натомість він сховав під себе передні лапи.
Ерагон теж мовчав. На душі в нього було кепсько. Вершник стиснув книгу в руках, відчуваючи непереборне бажання розідрати її на клапті.
— Ні,— нарешті, сказав він.— Не може бути, щоб це було все. Може, є якась деталь, про яку ти забув?
«Таких деталей багато,— меланхолійно відповів Солембум,— але, на мою думку, жодна
— Гаразд. Але ти так багато подорожував Алагезією — і з Анжелою, і без неї... Невже ти не знайшов геть нічого, що допомогло б розгадати цю загадку? Нічого, що ми могли б використати проти Галбаторікса?
«Чому ж ні? Я знайшов тебе...»
— Це не смішно,— буркнув Ерагон, трохи помовчав і додав: — Хай йому грець, ти повинен знати ще щось!
«Не знаю».
— Тоді, думай, думай, Солембуме! Бо якщо ми не знайдемо хоч якоїсь допомоги, то вважай, що ми програли Галбаторіксові війну! І тоді більшість варденів, а з ними й коти-перевертні, загинуть.
Солембум зашипів:
«Чого ти хочеш від мене, Ерагоне? Я не можу знайти допомогу там, де її нема. Читай книгу!»
— Ми прийдемо в Урубейн раніше, ніж я її дочитаю.
І яка тоді користь від неї?
«А от це вже не моя провина»,— вуха Солембума знов притислись до голови.
— Та мені байдуже, твоя чи не твоя! Просто мені потрібне щось, що допоможе нам вижити й не опинитися в полоні... Думай! Ти повинен знати ще щось!
Солембум загрозливо нявкнув:
«Я не знаю! І...»
— Повинен знати! — перебив його Ерагон.— Інакше ми приречені!
Вершник замовк, бо з котом-перевертнем почало коїтися щось дивне. Його вуха піднялись угору, вуса натомість опустились, погляд пом’якшав, втративши гострий блиск. І в той же час розум котаперевертня став порожній, так, наче його свідомість завмерла або щезла.
Ерагон не знав, що робити. Аж раптом він почув слова Солембума, хоча його думки ще й досі були безбарвні й рівні, немов поверхня озера під укритим хмарами зимовим небом:
«Розділ сорок сьомий. Третя сторінка. Починай із другого абзаца».
Тим часом погляд Солембума знову став гострий, а його вуха прилягли до голови.
«Що? — роздратовано спитав він.— Чого це ти витріщивсь на мене?»
— А що це ти тільки-но говорив?
«Я сказав, що більше нічого не знаю. І що...»
— Ні-ні! Що ти говорив про розділ і сторінку?
«Знущаєшся?! Я нічого такого не казав».
— Казав.
Кілька секунд Солембум пильно вдивлявся йому в обличчя, а потім ураз якось обм’як.
«Скажи-но мені, Вершнику дракона, що саме ти почув»,— на диво спокійно мовив він.
Тоді Ерагон повторив почуті слова якомога точніше. Кіт-перевертень слухав дуже уважно. Якийсь час після цього він сидів мовчки.
«Нічого не пам’ятаю»,— тільки й сказав Солембум після тривалої паузи.
— Як ти гадаєш, що це може означати?
«Це означає, що нам треба подивитись, що написано на третій сторінці сорок сьомого розділу».
Ерагон трохи повагався, потім кивнув і почав гортати сторінки. Він нарешті згадав той розділ, про який ішлося. У ньому були описані наслідки відокремлення Вершників від ельфів після нетривалої війни ельфів з людьми. Ерагон починав читати цей розділ, але йому здалося, що там немає нічого, крім нудної розповіді про перемовини та угоди, тому він вирішив дочитати його іншим разом.