Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
Ерагон від’єднав свій розум від Арії та Глаедра й дав Сапфірі сигнал зробити те саме.
«Вони не пам’ятають!..— скрикнув Вершник.— Чуєш, вони не пам’ятають!»
«Це магія. І дуже сильна... Схожа на те заклинання, що стирає з пам’яті імена драконів, які зрадили Вершників».
«Але ж ти не забула про скелю Кутіан, хіба не так?»
«Звісно ні,— відповіла Сапфіра з відтінком враженої гордості.— Як же я могла забути, коли між нами існує такий тісний зв’язок?!»
«Отакої! — Ерагон спробував зробити якісь висновки, і в нього навіть запаморочилось у голові.— Щоб дія заклинання
«Крім нас»,— уточнила Сапфіра.
«Крім нас,— погодився він,— і котів-перевертнів».
«А можливо, і Галбаторікса».
Ерагона обдало морозом — здавалось, наче льодяні павучки почали повзати йому по спині то вгору, то вниз. Масштаби обману приголомшили його. Вершник почував себе маленьким і геть безпорадним. Затьмарити водночас розум ельфів, гномів, людей і драконів! Це було надто складно, навіть якщо застосувати всі можливі магічні вміння. Таке заклинання навряд чи можливо навіть просто передати словами.
Ні, треба було неодмінно дізнатися, хто й чому маніпулює умами всіх мешканців Алагезії. Якщо це був Галбаторікс, Ерагонові довелося б погодитись із Солембумом і визнати, що у варденів немає жодного шансу на перемогу.
Якийсь час Вершник мовчав.
«Ти гадаєш, що це могли зробити дракони, як у випадку з іменами зрадників?» — нарешті спитав він.
Сапфіра не поспішала відповідати.
«Може бути. Але, як сказав Солембум, в Алагезії є багато різних чарівних сил. Якщо ми не вирушимо на Вройнгард, то так ніколи й не дізнаємось правду».
«Якщо взагалі дізнаємось...»
«Отож».
Ерагон поторсав волосся. Він раптом відчув, що страшенно втомився.
«І чому це все повинно бути так складно?» — сказав він ледь не з розпачем.
«Тому, що всі хочуть їсти, та ніхто не хоче бути з’їдений»,— відповіла Сапфіра.
Вершник невесело посміхнувся...
Попри те, що Ерагон і Сапфіра обмінялися думками дуже швидко, їхній діалог був достатньо тривалий задля того, щоб Арія та Глаедр щось запідозрили.
— Чому ви закрили від нас свої думки? — спитала Арія. Вона глянула на стіну намету — ту, біля якої назовні, згорнувшись клубком, лежала Сапфіра.— Щось сталося?
«Ти якийсь збентежений»,— додав Глаедр. Ерагон ледь стримався від сумної посмішки:
«Мабуть, це тому, що я справді збентежений».
Він підійшов до ліжка й сів скраєчку. Арія з тривогою спостерігала за ним. Ерагон знесилено опустив руки, трохи помовчав, а потім, переходячи з рідної мови на мову ельфів і магії, сказав:
«Ви довіряєте Сапфірі й мені?»
— Так,— не задумуючись, відповіла Арія.
«Авжеж»,— мовив Глаедр.
«Кому краще казати: мені чи тобі?» — швидко спитав Ерагон Сапфіру.
«Це ж ти хочеш розповісти їм, то й розповідай»,— відповіла та.
Ерагон глянув на Арію.
«Солембум,— сказав він і їй, і Глаедрові,— повідомив мене про назву місця... ну, місця на Вройнгарді, де ми із Сапфірою можемо знайти когось або щось, що допоможе нам здолати Галбаторікса. Але ця назва зачарована. Щоразу,
Здається, Арія була приголомшена.
«Ви вірите мені?» — знову спитав Ерагон.
— Я тобі вірю,— повільно відповіла ельфійка.
«І я вірю, що ти віриш у те, що кажеш. Та від цього воно не перетворюється на правду»,— розсердився Глаедр.
«Як же мені довести це? — у розпачі спитав Ерагон.— Якщо я скажу тобі цю назву або поділюся своїми спогадами, ти все одно не зумієш цього запам’ятати. Звісно, можна спитати в Солембума. Але яка із цього користь?»
«Яка користь?! — не міг заспокоїтись Глаедр.— Та хоч би та, що ми будемо знати, що тебе не ввело в оману щось, що тільки прикидалося Солембумом. А щодо заклинання, то може бути спосіб перевірити, чи діє воно взагалі. Клич сюди кота-перевертня, і ми подивимось, що можна зробити».
«Поклич його, будь ласка»,— попросив Ерагон Сапфіру. Він думав, що кіт-перевертень швидше погодиться на запрошення Сапфіри.
За мить Вершник відчув, як вона подумки шукає кота в таборі, а потім помітив, що свідомості Солембума й Сапфіри зустрілися. Говорили вони недовго.
«Він уже йде сюди»,— сказала Сапфіра.
Запала мовчанка. Ерагон дивився на свої руки й подумки складав список речей, потрібних для подорожі на Вройнгард.
Нарешті Солембум увійшов до намету. На превеликий подив Вершника, кіт-перевертень був тепер у людській подобі: молодий хлопець, темноокий і зухвалий. У лівій руці він тримав смажену гусячу лапку. Його губи та підборіддя блищали від жиру. Пережовуючи шматок м’яса, Солембум повернув своє гостре підборіддя до того місця, де було сховане серце сердець Глаедра.
«Чого тобі треба від мене, вогнедишний?» — спитав Солембум.
«Хочу пересвідчитись, що ти той, ким здаєшся!» — відповів Глаедр, і його свідомість оточила розум Солембума, намагаючись проникнути всередину нього. Це було схоже на те, як темні грозові хмари обступають яскравий вогник, який ось-ось згасне на вітрі. Сила дракона була величезна. Ерагон із власного досвіду знав, що мало хто годен протистояти його натиску.
Солембум миттю виплюнув м’ясо з рота й, нявкнувши, відскочив назад, немов наступив на гадюку. А потім він завмер на місці, здригаючись від напруги. Його гострі зуби оголились, а в рудувато-коричневих очах спалахнула така несамовита лють, що Ерагон мимохіть поклав руку на Брізінгр... Вогник тьмянів, проте тримався — така собі білосніжна іскра світла посеред бурхливого моря хмар-громовиць. За мить буря почала вщухати, і грозові хмари розвіялись, хоча й не зникли повністю.
«Вибач мені, коте-перевертню,— мовив Глаедр,— але я мав пересвідчитись, що це справді ти».
Солембум зашипів. Волосся на його голові розпушилось і стало дибки. Тепер він нагадував квітку чортополоху:
«Якби ти, старий, і досі мав тіло, я б відірвав тобі за це хвіст».
«Ти, кошеня? — кепкував Глаедр.— Ти міг би хіба що вдряпнути мене».
Солембум знов зашипів, а потім розвернувся й пішов до виходу з намету, втягнувши голову в плечі.
«Стривай-но,— сказав Глаедр.— Ти розповідав Ерагонові про одне місце на Вройнгарді, про таємниче місце, яке ніхто не може запам'ятати?»