Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
Його роздуми перервала поява одного з посланців. Рудий лучник з непокритою головою й рум’янцями на щоках вибіг з вулиці справа від Рорана. Невдовзі він уже стояв перед кам’яною брилою, схиливши голову й намагаючись перевести подих.
— Ти знайшов Мартланда? — спитав його Роран.
Лучник мовчки кивнув, і пасмо волосся впало на його лискуче чоло.
— І передав йому моє повідомлення?
— Так, сер,— нарешті озвавсь посланець.— Мартланд велів передати вам, сер, що...— він хапнув ротом повітря,— солдати відступили
Роран ворухнувся на підстилці, та його щойно зцілену руку пройняв різкий біль:
— А як щодо веж на стінах між лазнями та амбарами? їх уже захопили?
— Дві. За решту ми продовжуємо битись. Мартланд переконав кількох ельфів допомогти. А ще він... Глухий могутній рик, що долинув із середини кам'яного пагорба, не дав йому договорити. Лучник зблід, і рум’янці на його щоках стали тепер іще яскравіші, так, наче то були плями фарби на обличчі покійника.
— Сер, що це?..
— Т-с-с! — Роран підвів голову, прислухаючись.
Ричати так голосно міг тільки Шруйкан.
Збігло ще кілька секунд. У місті, як і раніше, вирував бій. А потім із середини цитаделі знову долинув рик. Роран чув і якісь інші звуки, хоч і не міг зрозуміти, що то було.
Люди, гноми, ельфи й ургали — усі, хто був зараз перед зруйнованими воротами, завмерли й повернулись убік цитаделі.
Звідти долинув іще один рик, навіть гучніший за попередні. Роран щосили стиснув руками краї підстилки.
— Убий його,— прошепотів він.— Убий виродка!
Аж раптом усе місто легенько, але помітно здригнулось, так, наче щось велике-велике впало на землю. А потім запанувала тиша, і кожна наступна мить здавалась довшою за попередню.
— Як ти гадаєш, йому потрібна наша допомога?
— ледь чутно спитав лучник.
— Ми нічого не зможемо для них зробити,— відповів Роран, пильно придивляючись до фортеці.
— А ельфи могли б...
Чоловік замовк, бо земля загуркотіла й здригнулась. А вже за мить передня частина фортеці злетіла в повітря, потопаючи в морі такого яскравого жовто-білого полум’я, що кістки лучника було видно крізь плоть, а сама вона стала біла, мов аґрус, який тримають перед свічкою.
Роран ухопив лучника й потягнув його за собою, відкотившись від краю кам’яного блоку. І тільки-но вони впали, їх накрила звукова хвиля. Роранові здалось, що в його вуха вп’ялися шипи. Він щосили крикнув, але не чув себе. Зрештою, він не міг чути більше нічого. Бруківка під ними здригнулась, ціла хмара пилюки й уламків закрила їм сонце, а сильний вітер шарпонув одяг.
Пилюка змусила Рорана міцно заплющити очі. Він учепився в лучника й чекав, доки вщухне ця шалена буря. Роран хотів дихнути, але розпечений вітер ніби зривав повітря з його губ, перш ніж він міг наповнити ним легені. Щось ударило йому в голову, і він відчув, як з нього злетів шолом.
Якийсь час усе довкруг так і продовжувало
Повітря було сіре й тьмяне. Предмети вже за кілька сотень футів губилися в тумані. З неба, неначе сніг, падав попіл, а разом з ним маленькі уламки каміння й деревини. По той бік вулиці горіла частина сходів, що їх зламали ельфи, руйнуючи ворота. Балка обвуглилась на всю її довжину. Воїни, які під час вибуху стояли на відкритій місцині, лежали тепер розпластані на землі. Дехто з них ще ворушився, решта були мертві.
Роран глянув на лучника. Той прокусив, собі нижню губу, і кров залила йому все підборіддя.
Сяк-так вони допомогли один одному, звестись на ноги. Роран подивився туди, де раніше була фортеця, але не міг побачити нічого, крім сірої темряви.
«Ерагон!» — мало не скрикнув Міцний Молот. Чи могли вони із Сапфірою вижити? Чи міг би вижити хтось, хто опинився в серці такого пекла?
Роран кілька разів відкрив рот, намагаючись повернути слух. У вухах страшенно дзвеніло, і вони дуже боліли. Марно. Тоді Міцний Молот торкнувся рукою правого вуха. На пальцях була кров.
— Ти чуєш мене? — прокричав він лучникові, сам нічого не чуючи.
Лучник нахмурився й заперечно похитав головою.
І в цю мить Роран відчув, що ось-ось упаде. Тоді він прихилився до якоїсь каменюки. Постояв хвилину, другу й чомусь подумав про брилу, яка нависала над ними. Йому здалося, що й над цілим містом нависла зараз смертельна небезпека.
«Треба забиратися звідси, доки вона не впала»,— подумав Міцний Молот. Уся бруківка була вкрита кров’ю і брудом. Роран іще раз глянув убік фортеці. Пилюка й досі закривала її. Горе стисло серце воїна.
«Ерагон!»
МОРЕ КРОПИВИ
Темрява, а в темряві — тиша.
Ерагон відчув, як він кудись ковзає, потім зупиняється. А потім... нічого. Зрештою, він міг дихати, але повітря було якесь затхле й мертвотне. Коли ж він спробував поворухнутись, напруга на його заклятті тільки зросла.
Тоді він швидко торкнувся свідомості всіх, хто був довкола нього. Вершник хотів пересвідчитись, що зміг урятувати їх усіх. Елва знепритомніла, Мертаг теж ледве дихав, але і вони, і всі інші були живі.
Розуму Торнака Ерагонові доводилось торкатися вперше. І коли він це зробив, червоний дракон, здавалось, відсунувся вбік. Його думки були якісь темніші й не такі зрозумілі, як у Сапфіри, але від них віяло силою й шляхетністю, що дуже сподобалось Вершникові.
«Ми не зможемо довго підтримувати це закляття»,— стривожено сказав Умарот.
«У нас немає вибору,— відповів йому Ерагон.— Якщо ви цього не зробите, тоді нам смерть».
І знову мовчанка. Збігло ще кілька миттєвостей. Аж раптом очі Ерагона залило неймовірно яскраве світло, а вуха оглушило якимось гуркотом.