Ерагон. Спадок, або Склеп Душ

Паоліні Крістофер

Вершник мовчки примостився біля Сапфіриної голови й обійняв її холодний ніс. Так вони й просиділи кілька хвилин.

«Твоя правда,— озвався нарешті юнак.— Ну, гаразд. Тобі треба як слід відпочити після польоту. Спи. Побачимось уранці».

Дракон лиш сонно кліпнув у відповідь.

Увійшовши до намету, Ерагон запалив свічку. Потім зняв черевики й усівся на лежак, підібгавши під себе ноги. За якусь мить він почав дихати повільніше, дав волю своїй свідомості й дозволив їй розпростертися за межі намету, щоб мати змогу торкнутися всього живого

навколо, починаючи від комашок і закінчуючи Сапфірою та варденами. Більше того, його свідомість відчувала зараз навіть енергію якихось рослин, хоч та була бліда й ледь-ледь помітна, якщо порівнювати її з життєвими силами найдрібнішої тваринки.

Жодних думок, зосередженість лиш на повітрі, яке то заповнює, то покидає легені, і... Свідомість Вершника почали поступово сповняти сотні тонких виразних відчуттів.

Десь далеко-далеко залунала приглушена розмова чоловіків, які стояли на варті біля вогнища. Нічне повітря розносило їхні голоси куди далі, ніж вони сподівалися, а гострий слух Ерагона взагалі сприймав їх так, немовби вони були зовсім поруч.

— А як вони поглядають на тебе, опускаючи свої носи, ніби ти якась дрібнота? Куди це годиться? Ти в них щось по-дружньому питаєш, а вони хоч би хни, розвертаються й чимчикують собі геть...— казав один з чоловіків глибоким голосом.

— Так,— погодився другий.— Але їхні жінки такі вродливі. Вони — як... статуї. Одна біда, підступитись до них — зась... Справжнісінькі тобі нечіпахи!

— Це тому, Сверне, що ти бридкий байстрюк, і ніяк інакше.

— Та хіба ж я винен, що мій батько зваблював першу-ліпшу доярку? До речі, на себе глянь. З такою пикою тільки дітей лякати.

Воїн із глибоким голосом щось невдоволено буркнув і замовк. Через якийсь час хтось із них смачно сплюнув, і Ерагон почув шипіння слини на палаючій головешці.

— Я ненавиджу ельфів ще дужче за вас,— встряв у розмову третій чолов’яга,— але вони потрібні нам, щоб виграти війну.

— Так-то воно так. А що, коли вони зрадять нас після того, як усе закінчиться? — спитав той, що мав глибокий голос.

— До речі, ви чули... ви чули, що сталося біля Сейнона й Джиліда? — заторохкотів Сверн.— Вони наступали великими силами, та так настирно, що Галбаторікс не зміг їх зупинити, коли вони полізли через стіни.

— Може, він і не збирався їх зупиняти? — засумнівався третій співрозмовник.

Запанувала тривала мовчанка.

— Ось що я думаю,— порушив її чолов’яга з глибоким голосом.— Байдуже, збирався він чи не збирався, але якщо ельфи захочуть повернути свої старі території, ми з ними не впораємось. Вони дужчі й прудкіші за нас, та й магією володіють пречудово.

— Звісно. Але ж у нас є Ерагон! — заперечив Сверн.— Варто йому тільки захотіти, і він один прожене їх у ліс!

— Він? Ха-ха, та він уже більше схожий на ельфа, ніж на людину. Чекати від нього допомоги — це все одно, що надіятись на ургала...

— А ви помітили, що він завжди гладесенько виголений, чи. зранку, чи вдень, чи ввечері? — знову втрутився в розмову третій чоловік.

—

Мабуть, використовує для гоління магію.

— Усе не як у людей — магія на кожному кроці. Іноді навіть здається, що краще було б поховатися по печерах і пересидіти там, доки ці кляті маги один одного повбивають. Тільки б нас не займали.

— А чого ж це ти не був такий розумний, коли маги без жодного залізяччя виймали тобі стрілу з плеча?

— Ну то й що! Ця стріла ніколи б не влучила мені в плече, якби не Галбаторікс. Увесь цей шарварок через нього та його розпрокляту магію!

— Твоя правда. Але готовий битись об заклад на свою останню копійчину, що тебе все одно підстрелили б. Ти такий бовдур, що єдиним твоїм ремеслом може бути тільки війна,— пирснув хтось.

— Годі вже вам,— сказав Сверн.— А щодо Ерагона, то він урятував мені життя у Фейнстері.

— Та знаємо. Але якщо ти всоте набридатимеш нам цією побрехенькою, то будеш чистити горщики цілий тиждень, це вже мені повір.

— Але ж урятував...

— Ми самі повинні вміти себе захищати, ось у чому проблема,— озвався чоловік із глибоким голосом після тривалої мовчанки.— Країною нишпорять ельфи, маги й інші дивні створіння, а ми тільки й можемо, що сподіватися на їхню милість. Може, Ерагонові це й подобається, а от мені — не дуже. Усе, що нам зараз потрібно...

— Усе, що нам зараз потрібно,— урвав його Сверн,— це Вершники. Вони наведуть лад у всьому світі.

— Пффф... А де ж вони візьмуть собі драконів? Немає драконів — немає й Вершників! Більше того, ми навіть тоді не будемо впевнені у своїй безпеці. Я не малюк, щоб ховатись у матері під спідницею, але якщо до нас прийде Тінь, то плакали наші голови... Ніхто нас не врятує...

— Щось мені це нагадує... Ти чув про лорда Барста?

— спитав третій чолов’яга.

— Я чув, ніби він з’їв власне серце,— ствердно плямкнув Сверн.

— Про кого це ви? — поцікавився воїн із глибоким голосом.

— Та про Барста ж...

— Про якого Барста?

— Ну, про того графа, що в нього маєток біля Джиліда.

— А це часом не той, що загнав своїх коней у Рамр, тільки тому, що був у кепському гуморі?

— Та той же. Кажуть, він якось прийшов в одне село й наказав усім чоловікам приєднатись до армії Галбаторікса. Ну, власне, як завжди... От тільки чоловіки з того села взяли та й відмовились. А потім ще й напали на солдатів Барста.

— Відчайдухи! — буркнув чолов’яга з глибоким голосом.— Дурки й відчайдухи!

— Але Барст виявився хитрішим. Перш ніж увійти до села, він поставив навколо нього лучників. Ті перебили половину селян, а решту віддубасили до смерті. А коли Барст зловив ватажка, який очолив спротив, то схопив бідолаху за шию й власноруч відірвав йому голову.

— Та буде тобі...

— їй-бо! Відірвав, як курчаті. Але це ще не все...

Потім він наказав спалити живцем усю його родину.

— Певно, той Барст — дужий, як ургал, коли зміг відірвати людині голову,— зітхнув Сверн.