Ерагон. Спадок, або Склеп Душ
Шрифт:
Глаедр роздратовано гаркнув у відповідь, але його голос був уже не такий грізний, як раніше. Схоже, лестощі припали йому до душі. Сапфіра обрала вірний шлях. Попри суворий характер, дракони майже ніколи не могли встояти перед похвалою.
«Зараз у тебе немає власних крил,— вела далі Сапфіра, не даючи йому оговтатись,— тож дозволь запропонувати тобі мої. Небо чисте й спокійне.
Гадаю, тобі буде приємно здійнятись туди, куди бояться здійматися навіть орли. Ти провів у серці сердець безліч часу й, мабуть, дуже скучив за подувом вітру...»
Нестримний шторм
«Було б непогано»,— пробурчав він примирливо.
«Тоді ми скоро полетимо. Але, вчителю...»
«Так, дитя?»
«Спершу я хотіла б дещо в тебе спитати...»
«Питай».
«Чи не погодився б ти допомогти Ерагонові краще опанувати меч? Він іще не дуже вправний, а мені не хотілося б утратити свого Вершника»,— Сапфіра трималася гідно, хоч у її голосі прослизнула нотка благання, через що в Ерагона підкотилась до горла грудка.
Тільки тепер грозові хмари нарешті розсіялись, залишивши по собі порожній і неймовірно сумний краєвид. Потім на сірому тлі зринули розмиті гігантські моноліти, мати справу з якими Ерагонові не так уже й хотілось.
«Гаразд,— урешті-решт згодився Глаедр.— Я зроблю для твого Вершника все, що зможу. Але будь готова — я вчитиму його так, як вважатиму за потрібне».
«Добре»,— відповіла Сапфіра.
Арія й решта ельфів полегшено зітхнули. Тим часом Ерагон був змушений на якусь мить відволіктись, бо на зв’язок із ним вийшла Тріанна й іще кілька магів, які перебували на службі у варденів. Переконавшись, що з Вершником усе гаразд, вони почали навперебій розповідати про те, як щойно відчули неймовірну тривогу.
«На тебе хтось напав, Шейдслеєре? — збентежено питала Тріанна — Це був Торнак?.. Чи Шруйкан?» — вона так панікувала, що Ерагон ледь не випустив із рук Брізінгр.
«Ні-ні, нічого такого...» — відповів Вершник, щоб хоч трішки заспокоїти магів.
Справа в тому, що майже для всіх варденів присутність Глаедра ще й досі була таємницею. Тріанна й маги так само про нього не підозрювали, тому Ерагон вирішив нічого їм не говорити. З другого боку, брехати він теж не хотів, тому відповів коротко й невиразно.
«Це ми з ельфами трохи займались магією,— сказав він.— Я вам розповім про це при нагоді. Але жодних причин для хвилювання немає».
Судячи з усього, маги були не надто задоволені такою відповіддю, проте набридати Вершникові не наважилися. Вони чемно попрощались, і їхні голоси розтанули так раптово, ніби юнак ні з ким і не говорив.
— Усе гаразд? — тихо спитала Арія, помітивши тривогу на обличчі Вершника.
— Так,— відповів Ерагон ледь чутно й кивнув на людей, що піднімали із землі свою зброю.— Мабуть, доведеться відповісти на деякі їхні питання...
— То ти не сказав їм, хто...
— Звісно, ні...
«Займіть свої місця»,— прогримів тим часом Глаедр. Ерагон та Арія розійшлися в протилежні кінці майданчика.
«Учителю, ти й справді зможеш мене навчити, перш ніж ми дістанемось Урубейна? Часу так мало...» — не втримався Вершник, хоч і розумів, що робить помилку.
«Якщо
«Я слухаю тебе, вчителю»,— відповів Ерагон, ще й досі не розуміючи, як дракон буде вчити його битися на мечах.
* * *
Ясна річ, Глаедр міг багато чого перейняти в Оромиса, так само, як Сапфіра набиралася знань від юнака, але ж ішлося про мечі, котрі той навіть тримати не міг.
«Мабуть,— подумав Ерагон,— із таким самим успіхом я розповідав би дракону, що робити зі стрімкими поривами вітру над гірськими вершинами. Звісно, я можу спробувати, але ніколи не поясню це краще за Сапфіру, бо я людина, істота, яка не вміє літати сама».
Вершник намагався ретельно приховати всі свої сумніви, але Глаедрові, схоже, вдалося дещо відчути, бо він якось дивно буркнув.
«Усі великі битви однакові, Ерагоне,— повчально сказав старий дракон,— так само як однакові й усі великі воїни. Байдуже, чим ти б’єшся — зброєю, лапою, кігтем чи хвостом. Ти правий — тобі треба вправлятися зі своїм мечем... Тренуючись, ти неодмінно досягнеш вершин, яких може досягнути будь-хто, але нас це не цікавить. Ти повинен стати неперевершеним. А це вимагає сили, виваженості, спритності й уяви,— дракон на мить замовк.— Пам’ятаєш, що я тобі пробував втовкмачити раніше?»
«Так, учителю...— не задумуючись, відповів Ерагон.— Що я повинен навчитися бачити те, на що дивлюсь. І я пробував, учителю... Слово честі!»
«Але ще й досі нічого не бачиш. Поглянь на Арію. Чому вона знов і знов тебе перемагає? Відповідь очевидна: вона розуміє тебе, Ерагоне. Вона знає, хто ти такий і як ти мислиш... Саме це й дозволяє їй постійно тебе перемагати. Чому Мертаг спромігся здолати тебе на Палаючій рівнині. Тому що він сильніший і спритніший за тебе?»
«Бо я втомився й...»
«А як йому вдалося поранити тебе в стегно під час останньої сутички? Не хочу нагадувати, але ти відплатив йому тільки подряпиною на щоці... Мовчиш? А я маю відповіді на ці питання. Це сталося не тому, що ти був стомлений, ні... Це сталося тому, що він тебе розуміє, Ерагоне, а ти його, на жаль, ні. Мертаг знає більше ніж ти, а тому має над тобою владу. Те саме можна сказати й про Арію... Поглянь на неї. Поглянь на неї уважно. Вона бачить, хто ти... А ти? Ти бачиш, хто вона? Ти бачиш її так чітко, щоб перемогти в бою?»
Вершник піймав на собі погляд Арії — в її очах світилася рішучість, а водночас прагнення нізащо не видати власних таємниць, так, наче вона боялася цього. Ерагона опосіли сумніви... Справді, чи знає він її так добре, як йому здається? І чи не може бути так, що він увів себе в оману, сприймаючи зовнішнє за внутрішнє?
«Ти став надміру завзятий,— м’яко сказав Глаедр.— Для завзяття є своє місце, але тут воно не допоможе. Шлях воїна — це шлях пізнання. Якщо думка зобов’язує тебе стати завзятим, зроби це, але, втративши владу над собою, годі осягнути глибини знання. Можеш, звісно, спробувати, та єдиною твоєю винагородою будуть біль і розпач.