Ерагон
Шрифт:
з Морзаном — коли він іще не був клятвопорушником.
Ерагонові від здивування перехопило подих: адже це було сто років тому!
— Пізніше він виказав нас Галбаторіксу… — вів далі старий. — І під час битви на Вройнгарді поблизу міста Дору Ареба мого молодого дракона було вбито. Його звали… Сапфіра.
— Але чому ж ти не сказав цього раніше? — тихо спитав Ерагон.
— Бо в цьому… не було потреби, — відповів Бром, задихаючись. — Я вже старий, Ерагоне… дуже старий. І, хоча мій дракон загинув, я прожив довше за інших. Ти не знаєш, що значить дожити до моїх літ і не
— Не хвилюйся, я дбатиму про неї, — збентежено пообіцяв юнак.
— Може, я й дарма хвилююся, — Бром незрячим поглядом ковзнув по Мертагові й знову звернувся до Ерагона: — Хвилини мого життя вже полічено. Ця рана… вона висмоктує з мене всі соки. Сили покидають мене… Але перед тим, як покинути цей світ, я хочу поблагословити тебе.
— Усе буде добре, — відповів Ерагон крізь сльози. — Не треба мені благословення.
— Ні, я маю це зробити, — наполягав старий. — Ти приймеш його?
Ерагон кивнув і зажурено нахилився до старого. Тоді Бром поклав свою тремтячу руку йому на чоло.
— Я благословляю тебе. Нехай твоє майбутнє буде щасливим. — Він зробив знак, щоб юнак схилився до нього, і прошепотів кілька слів прадавньою мовою. — Це все, що я можу тобі дати. Скористаєшся, коли тобі буде зовсім кепсько.
Бром увесь напружився й закотив очі.
— А тепер, — прошепотів він, — мені час вирушати в найцікавішу подорож.
Схлипуючи, Ерагон узяв старого за руку, намагаючись бодай якось його підбадьорити. Юнак просидів біля нього дуже довго, але Бромові руки крижаніли, дихання сповільнювалось, і хлопець із відчаєм спостерігав, як той відходить у країну пращурів.
Надвечір, коли сонце почало кидати на землю довгасті тіні, Бром нарешті затих. Марно Ерагон кликав його, марно гукав на допомогу Мертага, — старому вже не потрібна була нічия допомога. Раптом довкола запанувала тиша, і Бром пильно глянув Ерагонові прямо в очі. Покора й небачений за життя спокій промайнули в погляді старого — його муки скінчилися…
Невпевненим рухом Ерагон закрив Бромові очі й звівся на ноги. Сапфіра за його спиною скинула голову до неба й сумно заревіла. Сльози котилися юнакові з очей, а відчуття жахливої втрати ятрило серце.
— Нам треба його поховати, — насилу вимовив він.
— Але нас можуть помітити, — застеріг Мертаг.
— Ну й нехай! — захлинаючись слізьми, вигукнув юнак.
Трохи повагавшись, Мертаг підняв Бромове тіло й виніс його з печери. Сапфіра рушила слідом за ним.
— Нагору, — хрипко сказав Ерагон, показуючи на вершину скелі.
— Але ж ми не зможемо вирити могилу в камені, — заперечив Мертаг.
— Я вирию, — відповів на те Ерагон і подерся на досить крутий схил, намагаючись не звертати уваги на біль у ребрах. Мертаг поклав Брома на велику брилу.
Витерши очі й зосередившись, Ерагон звів руку.
— Мої степр! — голосно сказав він.
По камінню пробігли хвилі, воно раптом почало розтікатися, аж доки в ньому не утворилась
Юнаки опустили Брома в цю кам’яну могилу й поклали поруч його зброю. Зробивши крок назад, Ерагон змусив каміння зімкнутися над тілом небіжчика, а потім спорудив над склепом високий шпиль. На знак глибокої пошани юнак написав на могилі прадавні руни:
Нарешті, схиливши голову, Ерагон дав волю своєму горю. Наче жива статуя, він простояв до вечора, аж доки все навколо не сповила темрява.
Тієї ночі йому знову наснилась полонена жінка.
Ерагон бачив, що їй погано. Дихання жінки було уривчасте, вона вся тремтіла. Чи то було від холоду, чи від болю — юнак не знав. Єдине, що він уважно розгледів у мареві свого сну, була рука жінки, звисла з краю ліжка. З кінчиків її пальців крапала темна рідина. Ерагон знав, що то була кров.
Діамантова могила
Коли Ерагон прокинувся, його очі різало, немов вони були засипані піском, а все тіло геть затерпло. У печері, крім коней, нікого не було. Ноші кудись зникли, і більше нічого не нагадувало про Брома. Юнак стомлено присів біля виходу. «Відьма Анжела таки не помилялась, — думав він. — На мене справді чекала смерть близької людини». Сонце надворі вже почало нещадно палити й без того виснажену землю. Гірка сльозинка пробігла юнаковою щокою й швидко випарувалась, залишивши на шкірі солоний слід. Ерагон заплющив очі. Він мовчки сидів на сонці, водячи нігтем по кам’яній підлозі. Перегодом юнак якось мимохіть глянув на долівку й тільки тепер помітив, що написав — «Чому я?».
За якийсь час до печери повернувся Мертаг, тримаючи в руках двох зайченят. Не кажучи жодного слова, він усівся поруч з Ерагоном.
— Як ти? — спитав Мертаг.
— Кепсько, — мляво озвався той.
— І коли ж тобі покращає?
Ерагон знизав плечима. Трохи помовчавши, Мертаг знову обізвався до нього:
— Вибач, мені незручно питати, але я мушу бути впевнений… Твій Бром — це той самий Бром? Той, що викрав у короля драконяче яйце, а потім переміг у поєдинку Морзана? Я чув, як ти називав його на ім’я, і прочитав напис на могилі. Але скажи, щоб я знав точно: це справді він?
— Так, він, — тихо відповів Ерагон. — А тепер дозволь і мені дещо спитати. Звідки ти знаєш про всі ці речі? Згодься, звичайна людина про них не знає, до того ж твоє полювання на разаків… Ти часом не варден?
Мертагове обличчя враз скам'яніло.
— Я такий самий утікач, як і ти, — стримано відповів юнак. — І я не належу ані до варденів, ані до імперії. Утім, я не зобов’язаний перед тобою звітувати, оскільки нікому нічого не винен. А щодо разаків, то я, почувши розмови про нового вершника, просто вирішив піти за ними й з’ясувати, чи все це не вигадка.