Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)
Шрифт:
Справді, в абсолютних монархіях,так само як і в інших наявних у світі формах врядування, підданці мають право звертатися до закону, а судді – приймати рішення щодо будь-яких суперечок і стримувати будь-яке насильство, яке може виникнути серед самих підданих. Такий стан речей кожен вважає необхідним і вірить, що той, хто готовий скасувати його, заслуговує, щоб його оголосили ворогом суспільства та людства. Але чи іде це від справжньої любові до людства та суспільства й від того милосердя, яке ми маємо проявляти одне до одного, – в цьому є причини сумніватися. Бо це не що інше, як те, щоб кожна людина, яка любить власну могутність, вигоду чи велич, може й, природно, повинна робити, – і не давати калічити чіт знищувати одне одного тим тваринам, які трудяться й надриваються заради її задоволення та вигоди; й тому про них дбають не через любов господаря до них, І але через його любов до себе й заради вигоди, яку вони йому ; дають. Бо якби спитали, який захист, яка безпекаіснує у такому стані проти насильства та гніту з боку цього абсолютного правителя?Навіть саме це запитання навряд чи може постати. Вони скажуть вам, що вже саме прохання про безпеку заслуговує на смерть. З нами погодяться, що між підданим і підданим повинні існувати засоби, закони та судді, що гарантуватимуть взаємний мир і безпеку, що ж до правителя,то він має бути абсолютнимі стояти над такими
Але що б там не говорили лестуни з метою позбавити людей розуміння, це не заважає людям відчувати; і коли вони відчувають, що якась людина, незалежно від свого стану, вийшла поза межі громадянського суспільства, в якому вони живуть, і що в них немає ні до кого в світі звернутися по захист від усілякої кривди, якої ця людина може їм завдати, то вони ладні думати, що й самі перебувають у стані природи по відношенню до того, хто, як вони вважають, також перебуває у такому стані, й намагаються якомога швидше подбати про безпеку та захист у громадянському суспільстві,заради яких воно й було створене й заради яких вони до нього увійшли. Ось чому, хоча, можливо, спочатку (як буде показано детальніше у подальшій частині цієї розвідки) якійсь одній чудовій людині, що вирізнялась поміж інших, через повагу до її позитивних якостей і чеснот як до певного природного авторитету, за мовчазної згоди було дано в руки кермо влади й право ухвалювати рішення щодо їхніх спорів без будь-яких інших заходів перестороги, крім упевненості в справедливості та мудрості цієї людини, все ж, коли час, що надає авторитету і (як намагаються переконати нас деякі люди) святості звичаям, які започаткувалися завдяки недбалості та наївній непередбачливості перших віків, породив нащадків іншого складу, то народ побачив, що його власність не перебуває у безпеці при такій системі врядування (тоді як урядування не має іншої мети, ніж збереження власності) і що він не може бути ні в безпеці, ні у спокої, ні вважати, що живе у громадянському суспільстві,доки законодавча влада не буде передана колективному органові, який можна назвати сенатом, парламентом чи як завгодно . Внаслідок цього кожна окрема особа стала, нарівні з іншими, найнезначнішими людьми, підданцем тих законів, які вона, як частина законодавчої влади, сама встановила; так само ніхто не міг ні завдяки своїй власній владі уникнути сили закону, після того як він був створений, ні, претендуючи на вищість, просити про виняток для власних порушень чи для порушень когось із своїх близьких. Ні для кого у громадянському суспільстві не може бути зроблено виняток із законів цього суспільства...Бо якщо будь-кому дозволено робити все, що він забажає, й ніде на землі не знайдеться до кого звернутися по відшкодування за завдану цією людиною шкоду чи захист від неї, то питається, чи не перебуватиме така людина все ще повністю у стані природи й, отже, поза можливістю бути частиною чи членом громадянського суспільства?Хіба що тільки хто-небудь скаже, що стан природи і громадянське суспільство – не одне й те саме. Але я не знайшов ще жодного настільки ревного захисника анархії, котрий став би на цьому наполягати.
Оскільки люди, як було сказано, за природою всі вільні, рівні й незалежні, то нікого не можна вивести із цього стану й підкорити політичній владі іншого без його на те згоди.Єдиний спосіб відмовитися від своєї природної свободи й накласти на себе узи громадянського суспільства– це домовленість з іншими людьми про об’єднання у спільноту задля зручного, спокійного й мирного співжиття, надійного користування своєю власністю, а також більшої, ніж у тих, хто не живе в суспільстві, безпеки. Таке може здійснити будь-яка кількість людей, бо це не зашкоджує свободі інших, котрі, як і раніше, залишаються цільними у стані природи. Коли певна кількість людей погодиласьтаким чином утворити єдину спільнотучи систему урядування,то вони вже через це стають об’єднаними й утворюють єдиний політичний організм,у якому більшістьмає право діяти й вирішувати за решту.
Бо коли якась кількість людей утворила, за згодою кожної окремої особи, спільноту,вона таким чином зробила цю спільнотуєдиним організмом, який наділений владою діяти як єдиний організм лише завдяки волі та рішенню більшості.Бо до дії будь-яку спільноту спонукає лише згода окремих осіб, які цю спільноту складають, а оскільки необхідно, аби те, що є єдиним цілим, рухалося в одному напрямі, то необхідно, щоб цей організм рухався в тому напрямі, куди його тягне більша сила, якою є згода більшості;в іншому разі він не буде спроможний діяти як єдиний організм чи залишатися єдиним організмом, єдиною спільнотою,якою, як з тим погодились усі об’єднані в нього окремі особи, він має залишатись; і, таким чином, завдяки цій згоді рішення, прийняті більшістю,є обов’язковим для кожного. Ось чому ми бачимо що в діях зібрань, уповноважених чинними законами, у тих випадках, коли закон, який надав їм повноважень, не вказуй кількості, дія більшостівважається дією цілого і звичайно визначає владу цілого, якою за законом природи та розуму вона наділена.
Таким чином, кожна людина, внаслідок своєї згоди з іншими щодо створення єдиного політичного організму, підвладного єдиному урядові, бере на себе зобов’язання перся кожним членом цього суспільства підкорятися рішенню більшостіта вважати його остаточним; інакше, якщо ця людина залишиться вільною й не підлягатиме ніяким іншим узам, крім тих, якими вина була пов’язана у стані природи, цей первісний договір,яким вона разом з іншими робить себе членом єдиного суспільства,не буде означати нічого й не вважатиметься договором. Бо як має тоді виглядати будь-який договір? Яке ж це нове зобов’язання, якщо людина обмежується тими чи тими постановами суспільства лише настільки, наскільки вона сама вважає за доречне й дала на це свою згоду? Адже то буде така сама велика свобода, як і та, що була в неї до укладення договору, тобто свобода, яку будь-хто інший має у стані природи, коли він може підкоритися й погодитися з будь-якими діями, котрі він вважає доречними.
Бо якщо згода більшостіне буде розумно сприйматися як дія цілогой не буде визначальною для кожного індивіда, то ніщо, крім згоди нього індивіда, не зробить той чи той захід дією цілого; але така згода навряд чи можлива з огляду на те, що слабкість здоров’я
Отож усі, хто, виходячи зі стану природи, вступає до якої-небудь спільноти,повинні, зрозуміло, віддавати більшостіцієї спільноти всю свою владу, необхідну для тих цілей, заради яких люди об’єднуються у суспільство, хіба що тільки вони чітко домовляться про створення певної кількості, яка перевищує цю більшість. І це робиться шляхом простої домовленості: об’єднатися в одне політичне суспільство,– що й складає весь той договір,який існує чи мусить існувати між індивідами, які входять до спільнотвореннячи створюють його. І, таким чином, те, що започатковує чи дійсно складає будь-яке політичне суспільство,є не що інше, як домовленість певної кількості вільних людей, здатних на основі своєї більшості об'єднатися і створити таке суспільство. Це, й тільки це є тим, що дало чи могло дати початокбудь-якому законному врятуваннюу світі.
Щодо цього к зустрічаю два заперечення.
Перше: “Не існує прикладів того, щоб яка-небудь група незалежних та рівних одне одному людей, зібравшись разом, започаткувала і встановила уряд”.
Друге: “Неможливо з точки зору права, щоб люди вчинили подібне, оскільки всі, будучи народжені під владою якогось уряду, повинні йому коритися, і їм не вільно запроваджувати новий”.
На перше я маю відповісти ось що: немає нічого дивного, що історіядуже мало повідомляє нам про людей, якіжили разом у стані природи.Незручності такого становища, а також любов до суспільства і бажання мати його призводили до того, що, як тільки зустрічалась певна кількість людей, які мали намір надалі бути разом, вони одразу об’єднувалисьі створювали спільноту. А якщо ми не припускаємо, що людиколись перебували у стані природи,– на тій підставі, що ми небагато про це чули, – ми не можемо так само припустити, що солдати армій Салманасарачи Ксерксаколись були дітьми, бо ми мало що про них чули, поки вони не стали дорослими чоловіками й не вступили до війська. Врядування скрізь передує літописам, і писемність рідко з’являється у народу, перш ніж тривале існування громадянського суспільства забезпечить йому, за допомогою інших, більш необхідних мистецтв, безпеку, спокій і достаток. І люди починають лише тоді турбуватися щодо історії своїх засновниківі розшукувати свої витоки,коли вони вже давно пережили саму пам’ять про це. Адже спільнотворенняподібні в цьому до окремих осіб: вони зазвичай не мають і гадки про своє народженнята дитинство.А якщо вони й знають що-небудь про своє походження,то лише завдяки випадковим записам, які зробили інші. А щодо наявних записів про початок того чи того державного ладу у світі – за винятком державного ладу євреїв,де втрутився безпосередньо сам Бог, й окрім того, вони свідчать зовсім не на користь батькової влади, – то вони є або виразними прикладами такого початку, про який я згадував, або принаймні в них залишаються його явні сліди.
Той, хто не припускає, що заснування Римата Венеції,відбулося шляхом об’єднання декількох вільних і не залежних одне від одного людей, серед яких не було ні природної вищості, ні підлеглості, той мусить проявляти дивну схильність до заперечення очевидних фактів, коли вони не збігаються з його гіпотезою. І якщо можна прийняти на віру слова Джозсфуса Акости,... то він нам каже, що у багатьох частинах Америкивзагалі не було жодного врядування. “Існують великі та очевидні підстави для припущення, – розповідає він про перуанців, – що ці люди протягом довгого часу не мали ні королів, ні снільнотворень, а жили групами, як ще й досі живуть у Флориді черикани,індіанці Бразиліїта багато інших народів, які не мають постійних королів, крім тих випадків, коли в час миру і в час війни вони обирають собі вождів за власним бажанням” (кн. І,1, розд.25). Якщо це справді так, тоді кожна людина там народжується підданцем свого батька чи глави родини. Те, що підкорення дитини своєму батькові не відібрало в неї свободи об'єднуватись у політичному суспільстві, яке вона вважає найкращим для себе, було вже доведено. Але, хоч би як там було, ці люди, очевидно, були справді вільними;і яку б вищість деякі політики зараз не приписували комусь із них, самі вони на неї не претендували, але за згодою були рівними,поки за тією самою згодою не поставили над собою правителів. Отже, їхні політичні суспільствавсі почалисьіз добровільної спільноти і взаємної домовленості людей, що діяли вільно при виборі своїх правителів і форм урядування.
І я сподіваюся, що тим, хто покинув Спартуразом з Фалантом,про що згадується в Юстина(кн. 3, розд. 4), було дозволено стати вільними людьми, не залежнимиодне від одного, і встановити в себе врядування за власною згодою. Таким чином, я навів декілька прикладів з історії про вільних людей, які, перебуваючи в стані природи,зібрались разом, об’єдналися і започаткували спільнотворення.І якщо відсутність таких прикладів використовується як аргумент на користь того, що врядуванняне мало й не могло мати такого початку,то я вважаю, що захисникам батькової імперії краще облишити цей доказ і не висувати його проти природної свободи. Бо якщо вони можуть навести з історії так багато прикладів про системи врядування, започаткованіна основі батькового права, то я вважаю (хоча, в кращому випадку, аргумент, на підставі якого з того, що було, само собою доводиться те, що мало б бути, не заслуговує на велику увагу), що тут без особливої небезпеки їм можна було б зробити поступку. Але якби мені було дозволено надати їм пораду, я б запропонував їм не надто заглиблюватись у пошуки витоків походження державного правління,як то вони вже почали робити de fact о,– бо там здебільшого можна знайти дуже мало такого, що підтримало б їхній намір і ту владу, яку вони захищають.