Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)

Губерский Л. В.

Вимагати від сили, щоб вона не проявляла себе силою, щоб вона не була бажанням здолати, скинути, бажанням панування, жаданням ворогів, опорів і торжества, це так же безглуздо, як вимагати від слабкості, щоб вона виявлялася у вигляді сили. Відому кількість сили представляє така ж кількість прагнення, воля, діяльності – більш того, це не що інше, як саме сама ця діяльність, хотіння, діяння.

Пригноблювані, пригнічені, ті що піддалися насиллю, в мстивому лукавстві безсилля говорять: «Будемо іншими, чим злі, тобто добрими. А добрий всякий, хто не проводить насильства, нікого не ображає, не нападає, не віповідає злом за зло, хто помсту надає богові, хто, подібно нам, ховається, поступається дорогою всьому злому і взагалі небагато чого вимагає від життя, подібний до нас, терплячим, скромним, справедливим».

Якщо розглянути це холодно і неупереджено, це означає, власне кажучи, тільки одне: «Ми слабкі-слабкі: добре, якщо ми не будемо нічого такого робити, на що у нас не вистачає сили», але це нав'язливе визнання факту, цей розум нижчого порядку, властивий навіть комахам (які прикидаються мертвими, щоб не робити дуже багато у разі великої небезпеки).

Ця порода людей потребує віри в байдужий, обдарований вільним вибором суб’єкт, унаслідок інстинкту самозбереження, самоствердження, заради чого освячується всяка брехня. Суб'єкт (або, кажучи популярніше, душа), можливо, був до цих пір на землі кращим пунктом віри тому, що давав більшості смертних, слабким і пригноблюваним всіх видів можливість возвеличеного самообману, давав можливість саму слабкість пояснювати свободою, свою поведінку – заслугою.

Ці слабкі – де-небудь, коли-небудь хочуть також бути сильними, це безперечно; коли-небудь повинно наступити і їх «царство» – як сказано, вони називають це «царством божієм»: адже вони у всьому такі покірливі! Щоб дожити до цього, необхідно жити довго, пережити смерть, – необхідне вічне життя, щоб вічно винагороджувати себе в царстві божому за це земне життя «у вірі, в любові, в надії». Винагороджувати за що? І чим?...

Данте, як мені здається, жорстоко помилився, коли із страхітливою геніальністю поставив на вратах пекла наступний напис: «І мене створила вічна любов». Над брамами християнського раю з його «вічним блаженством», в усякому разі, з великим правом міг би стояти напис – «і мене створила вічна ненависть» – припустивши, що на воротях до брехні могла б стояти правда! Тому що, що таке блаженство того раю?.. Ми могли б вгадати це; але краще, якщо нам пояснить це високошанований авторитет в таких речах, Фома Аквінській, великий вчитель і святий. «Блаженні в царстві божім – говорить він ніжно, як агнець, – побачать покарання засуджених, щоб блаженство їх було їм приємніше».

Зробимо висновки. Обидві ці протилежні цінності «добре і погане», «добро і зло» протягом тисячоліть вели довгу страшну боротьбу на землі; і хоча поза сумнівом, що друга оцінка давно вже отримала перевагу, але і тепер ще немає недоліку в місцях, де боротьба продовжується ще з невизначеним результатом. Можна було б навіть сказати, що боротьба ця піднімається все вище і тим самим стає все глибшим, все духовнішим: отже в даний час, можливо, немає рішучішої ознаки «вищої натури», більш духовної натури, як бути у розладі в цьому відношенні і уявляти арену боротьби цих протилежностей.

Символ цієї боротьби, написаний рисами, які, переживши всі покоління людські, читаються до теперішнього часу, свідчить: «Рим проти Іудеї, Іудея проти Риму»: не бувало до цих пір події важливішої, ніж ця боротьба, ця постановка питання, це смертельне протиріччя. У євреєві Рим відчув як би саму протиприродність, свого жахливого антипода. У Римі єврея вважали «перенасиченим ненавистю до всього роду людського», і з повним правом, оскільки можна з правом сполучати благо і майбуття роду людського з безумовним пануванням аристократичних достоїнств, римських достоїнств.

Що ж відчували з свого боку євреї до Риму? Про це можна здогадатися на підставі тисячі ознак; але досить пригадати тільки апокаліпсис Іоанна, це найбільш буйний зі всіх творів, що натхненний помстою. (Не слідує, проте, недооцінювати глибоку послідовність християнського інстинкту, коли він приписав цю книгу, повну ненависті, учневі любові, тому самому, котрому він привласнив четверте закохано-мрійливе євангеліє: у цьому міститься частинка правди, скільки б не було потрібно для цієї мети літературної фальшивомонетниці.) Адже римляни були сильні і благородні в такому ступені, як того ніколи не бувало і навіть уві сні не увижалося на землі. Всякий їх пам'ятник, всякий напис приводить в захоплення, якщо тільки вдасться вгадати, що там пишуть. Євреї, навпаки, були тим священицьким народом злопам'ятства і спраги

помсти (ressentiment) раг ехсеllеnсе, котрому властива виняткова народно-моральна геніальність: стоїть тільки порівняти споріднені за обдаруваннями народи, наприклад, китайців або німців з євреями, щоб відчути, що першого і що п'ятого ґатунку. Хто ж переміг Рим чи Іудея? Без сумніву, Рим переможений. Втім, в епоху Відродження відбулось до остраху блискуче пробудження класичного ідеалу, благородного способу оцінки всіх речей: сам Рим заворушився, як пробуждений мнимовмерлий, під тиском нового, надбудованого над ним обіудеєного Риму, що мав вид уселенської синагоги і того, що називають «церквою», але негайно перемогла знову Іудея, завдяки тому глибоко плебейському (німецькому і англійському) руху ressentiment, званому Реформацією, вважаючи при цьому і те, що повинне було послідувати за нею – відновлення церкви, відновлення і могильного спокою класичного Риму.

Ще більш навіть рішуче і в більш глибокому сенсі, ніж тоді, Іудея перемогла класичний ідеал ще раз з Французькою революцією: остання політична знать, така, що існувала в Європі, знать сімнадцятого і вісімнадцятого французького сторіччя лягла під натиском народних інстинктів ressentiment. Ніколи на землі не було більшого тріумфування, галасливішого піднесення духу! При цьому трапилося, правда, щось найбільш жахливо-несподіване: перед очима і совістю людства виступив сам втілений античний ідеал в нечуваній пишності. Ще раз, сильніше, простіше, глибше, ніж коли-небудь, пролунав у відповідь на старе гасло брехні ressentiment про право більшості, у відповідь на волю до падіння, приниженню, рівнянню, занепаду і присмерку людини, – жахливе і чарівливе протилежне гасло права меншості! Як остання вказівка іншого шляху з'явився Наполеон, ця єдина і найпізніше народжена людина з тих, що жили у всі часи, і в нім утілилася проблема благородного ідеалу самого в собі: достойна роздумів, яка ця проблема – Наполеон, цей синтез нелюдяності і надлюдини...

– Чи пройшло це? Чи була ця найбільша суперечність ідеалів відкладеною тим самим назавжди, аd асtа? Або тільки відстрочена, надовго відстрочена? Чи не повинен коли-небудь знову спалахнути набагато жахливіший, довше підготовлена стара пожежа? Більш того: чи не потрібно бажати цього всіма силами? Навіть хотіти? Навіть сприяти?... Хто почне на цьому місці, подібно до моїх читачів, замислюватися роздумувати далі, той навряд чи скоро покінчить з цим, – це достатня підстава для мене самого, покінчити з цим, припускаючи, що давно вже достатньо з'ясувалося, чого я хочу, саме, що хочу я сказати тим небезпечним гаслом, котрий написаний на моїй останній книзі: «По той бік добра і зла»... Це, щонайменше, не означає «по той бік хорошого і поганого».

Ницше Ф. Трактат первый. “Добро и зло”, “хороше и дурное” // Генеалогия морали / Пер. С нем. – СПб.: Издательский дом «Азбука – классик», 2006. С. 15 – 54.

Левінас, Емманюель

(1905, Ковно – 1995)

Французький філософ. На міжнародне визнання Леві нас здобувся завдяки трактату з етики і метафізики “Тотальність і нескінченність” (1961). Левінас піддав критиці спекулятивне підґрунтя новітніх тоталітарних ідеологій – онтологію тотальності, бачення буття з точки зору війни, фронту та “фронтального” погляду на речі й особистості. Філософія, за Левінасом, починається з тієї миті, коли “страх за іншого, за смерть ближнього є моїм страхом, але зовсім не страхом за мене”.

ЧИ Є ОНТОЛОГІЯ ФУНДАМЕНТАЛЬНОЮ?

Примат онтології

Чи не спирається примат онтології серед пізнавальних дисциплін на одну з найяскравіших очевидностей? Хіба все пізнання відносин, які з’єднують або протиставляють буття одних та інших, не вміщує вже в собі й факту, що такі буття й такі взаємини існують? Чітко визначити значення цього факту, – знову заходитися навколо проблеми онтології, імпліцитно вирішеної кожним, бодай у формі забуття, – це, здається, збудувати фундаментальне знання, без якого все філософське пізнання, наукове чи вульгарне, залишається наївним.