Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)
Шрифт:
Мертва совсем душа человеческая, не отрешенная к природному своему делу, подобна мутной и смердящей воде, в тесноте заключенной. Внушал я сіє непрестанно молодцам, дабы испытывали свою природу. Жалко, что заблаговременнее отцы не печатлеют сего // в сердце сыновям своим. Отсюду-то бывает, что воинскую роту ведет тот, кто должен был сидеть в орхестре.
Афанасій.Как же наживать можно шляхетство и соблюсти грунт?
Григорій.Хватаєшся за хвост, не за голову. Сказую, если хотиш, чтоб сын твой куражно и удачно отправлял должность, долженствуеш ему способствовать в выборе сроднаго качествам его званія. Сто сродностей, сто званій, а вей почтенные, яко законные.
Разве не знаєш, что грунт от честно носимыя должности — не она от грунта зависит? И не видиш, что низкое званіе часто приобретает грунт, а вышшее теряет?
Не смотри, что вышше и нижше, что виднее и не знатнее, богатее и убогшее, но смотри тое, что тебе
Если кто владеющій грунтом живет щасливо, // не потому щаслив, что владеет им: щастіе к грунту не привязано.
Но что владеет по сродности, тое ж разуметь должно о всех внешностей родах. Все ж то внешность, что находится вне человека: грунт, фамиліа, чин и протчая. Чего хочеш ищи, но не потеряй мира. Шляхетный список вне тебе находится, а ты вне его быть можеш щасливым. Он без мира ничто, а мир без его нечтось, без чего нелзя быть щасливым и в самом едемском рае. Разве чаеш сыскать рай вне бога, а бога вне души твоей? Щастіе твое и мир твой, и рай твой, и бог твой внутрь тебе есть. Он о тебе, в тебе же находясь, промышляет, наставляя к тому, что прежде всех для самаго тебе есть полезное, разумей, честное и благоприличное. А ты смотри, чтоб бог твой был всегда с тобою. Будет же с тобою, если ты с ним будеш. А, конечно, будеш с ним, если примирився, задружиш с пресладким //сим и блаженным духом. Дружба и отдаленнаго сопрягает. Вражда и близ сущаго удаляет. С природою жить и с богом быть есть то же; жизнь и дело есть то же. Слыхал я мальчиком, что на европейскіе берега выбросила буря дикаго человека, оленьею кожею обшитаго, с такою же лоточкою. Окружил сіє чудо народ. Удивляется, соболезнует, пріятствует. Предлагает немому гостю разные роды изрядныя пищи, но он ни-чево не касается, сидит будьто мертв. А, наконец, как только усмотрел предложенные плоды, тотчас задрожал к ним и воскрес. Сей есть родный образ верныя господеви своему души в выборе званія.
Лонгин.Живо мне представляются два человека, одно и то же дело делающіе. Но от сей души родится пріятное, а от тоей непріятное дело. Сей самою ничтожною услугою веселит, а тот дорогим подарком // огорчает. От сей персоны досада, насмешка и самое пуганье некоторую в себе утаевает пріятность, а от другой самая ласкавость тайною дышет противностью. Сего хула вкуснее от того хвалы...
Чудо! Шило, как притчу говорят, бріет, а бритва не берьот. Что за чудо? Сіє чудо есть божіе. Он один тайная пружина всему сему. Все действительным, все пріятным, все благоприличным делает одно только повиновеніе сокровенной его в человеке силе. А противленіе святому сему вся действующему духу все уничтожает. По сей-то причине искусный врач неудачно лечит. Знающій учитель без успеху учит. Ученый проповедник без вкуса говорит. С приписью поддячій без правды правду пишет. Перевравшій библію студент без соли вкушает. Истощившій в пиктуре век без натуры подражает натуре. // Во всех сих всегда недостает нечтость. Но сіє нечтось есть всему глава и конечная красота десницы божія, всякое дело совершающія. Кратко притчею сказать: «Совсем телега, кроме колес». И не без толку зделали лаконцы. Они полезнечшій для общества вымысел, из уст плутовских произшедшій, отринули, а приняли из уст добросердаго гражданина, который, по прошенію сейма, тое ж самое своим языком высказал.
Самое изрядное дело, без сродности делаемое, теряет свою честь и цену так, как хорошая пища делается гадкою, прі-емлемая из урынала. Сіє внушает предревняя старинных веков пословица оная: «От врагов и дары — не дары». И слаже медасія русская притча: «Где был? — У друга.— Что пил? — Воду, слаже непріятельскаго міоду» // И подлинно, самая мелкая услуга есть милая и чувствительна, от природы, как от неисчерпаемаго родника сердечнаго, исходящая. Вспомните поселянина, поднесшаго пригорстю из источника воду проежжающему персидскому монарху! Вспомните, чему мы недавно смеялись — мужичка Конона репищу, принесенную в дар Лудовику 12-му, королю французскому! Сколько сій монархи веселились грубою сею, но усердною простотою! Зачем же окаеваеш себе, о маловерная душа, когда твой отец небесный родил тебе или земледелом, или горшечником, или бандуристом? Зачем не последуеш званію его, уклоняясь в вышшее, но не тебе сродное? Конечно, не разумеет, что для тебе в тысячу раз щасливее в сей незнатной низкости жить с богом твоим, нежели без его находиться в числе военачальников или // первосвященников? Неужель ты доселе не приметил, щастіе твое где живет? Нет его нигде, но везде оно есть. Пожалуй, чувствуй, что разумным и добрым сердцам гаразда миляе и почтеннее природный и честный сапожник, нежели безприродный штатскій советник. Кая польза, если имя твое в тленном списке напечатано, а дух истины, сидящій и судящій во внутренностях твоих, не одобряет и не зрит на лицо, но на твое сердце?
Останься ж в природном твоем званій, сколько оно ни подлое. Лучше тебе попрощаться с огромными хоромами, с пространными грунтами, с великолепными названіями, нежели растаться с душевным миром, зделав чрез сопротивленіе твое внутренним себе непріятелем так чуднаго, сильнаго и непобедимаго духа, самые // ливанскіе кедры стирающаго.
Сковорода
Ніцше, Фридрих Вільгельм
(1844 - 1900)
Німецький філософ. Своє головне завдання Ніцше вбачає у з’ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум “переоцінки цінностей”. Ніцше як філософ створив нову парадигму культурно – філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.
ТРАКТАК ПЕРШИЙ
“ДОБРО І ЗЛО”. “ХОРОШЕ І ДУРНЕ”.
...... Судження “добро” веде свій початок не від тих, для кого робиться “добро”! Навпаки, самі “добрі”, тобто знатні, могутні, високопоставлені і благородно мислячі, вважали і виставляли себе самих і свої вчинки як добре, як щось вищого сорту, в протилежність всьому низькому, низовинно мислячому, вульгарному і плебейському. З цього відчуття відстані вони вперше перебрали на себе право створювати цінності, давати назви цінностям.
... Джерелом контрасту “гарного” та “поганого” є, як сказано, відчуття знатності і відстані, тривале і переважаюче загальне і основне відчуття вищого пануючого роду по відношенню до нижчого роду, до чогось “нижчого”. ... Такого роду походження доводить, що слово “добро” спочатку не було зовсім з необхідністю пов’язане з “неегоїстичним” вчинком, як припускає марновірство деяких генеалогов моралі. Навпаки, саме при падінні аристократичних оцінок людської совісті поступово нав'язується весь цей контраст “егоїстичного” і “неегоїстичного” – цей, по моїй термінології, стадний інстинкт, котрий дістав тоді розповсюдження. Але і тоді ще довгий час цей інстинкт не досягає ще такого панування, так що моральна оцінка безпосередньо залежить від цього контрасту.
... Крім історичної невиправданості даної гіпотези походження оцінки “добра”, вона страждає психологічною внутрішньою суперечністю. Передбачається, що джерелом похвали неегоїстичного вчинку була його корисність і що це було забуто. Яке можливе подібне забуття? Можливо, у відомий час припинилася корисність подібних вчинків? Спостерігається зовсім протилежне: корисність ця, навпаки, була завжди буденним спостереженням, тобто таким явищем, яке повторювалося безперервно знову; отже, воно не тільки не могло зникнути з свідомості, не тільки не могло бути забуто, але повинно було все різкіше відображатися в свідомості.
Набагато розумнішою є протилежна теорія, що, втім, не робить її істинною, представником якої, наприклад, є Герберт Спенсер. Поняття “добро” він вважає по суті рівним поняттю “корисний”, “доцільний”, так що в думках “добро” і “зло” людство ніби то підсумовує і санкціонує саме незабуті і незабутні пізнання про корисне – доцільне і шкідливе – недоцільне. Добро, згідно цієї теорії, – те, що споконвіку виявилося корисним, тому воно отримує значення як “цінне у вищому ступені”, як “цінне саме по собі”. І цей шлях пояснення, як сказано, помилковий, але принаймні саме пояснення розумне і психологічно прийнятно. На правильний шлях вивело мене питання, що, власне, позначають в етимологічному відношенні вирази “добро” на різних мовах. Я знайшов, що всі вони вказують на однакове перетворення поняття, що усюди основним поняттям є “знатний”, “благородний” в становому сенсі, з якого з необхідністью розвивається поняття “добро” в сенсі “духовно-знатного”, “благородного”, “духовно-високопоставленного”, “духовно-превілейованого”; розвиток цей йде завжди паралельно з іншим, яке отримавши назву “вульгарне”, “плебейське”, “низьке” врешті-решт перетворює на поняття “зле”. Яскравим прикладом останнього є саме німецьке слово “schlecht” (зло), тотожне із словом “schlecht” (простий), яке спочатку позначало без жодного образливого сенсу просту людину, простолюдина, в протилежність знатному. Приблизно до часу Тридцятилітньої війни, отже досить пізно, сенс цього слова перетворюється на сучасний. По відношенню до генеалогії моралі це здається мені істотною довідкою; таке пізнє відкриття пояснюється затримуючим впливом, який в сучасному світі надає демократичний забобон на всі питання походження.
У відношенні до нашої проблеми, яка з великим правом може бути названа мовчазною проблемою і яка доступна тільки небагатьом вибраним” вельми цікаво встановити, що часто в тих словах і корінні, яке позначає “добро”, ще просвічуються головні відтінки, на підставі яких знатні саме і вважали себе людьми вищого рангу. Хоча в більшості випадків вони назвою своєю вказують на свою перевагу, могутність (як “могутні”, “панове, “повелителі”) або на видимі ознаки цієї переваги, наприклад, як “багаті”, такі, що “володіють” (таке, значення слова 'Aгуа (первинний санскритський сенс: “благородний”): те ж саме і в іранських і слов'янських мовах). Але вони називали себе також і по типових характерних рисах: цей випадок нас тут і цікавить. Вони називають себе, наприклад, “істинними”; перш за все грецька знать, співаком якої був мегерський поет Феогніс.