Філософія: хрестоматія (від витоків до сьогодення)
Шрифт:
Усі знання з досвіду, з відчуттів, із сприйнять. Це так. Але постає питання, “чи належить до сприймання”, тобто чи є джерелом сприймання об’єктивна реальність?Якщо так, то ви – матеріаліст. Якщо ні, то ви непослідовні і неминуче прийдете до суб’єктивізму, до агностицизму, – все одно, чи будете ви заперечувати пізнаванність речі в собі, об'єктивність часу, простору, причинності (за Кантом) чи не допускати й думки про річ у собі (за Юмом). Непослідовність вашого емпіризму, вашої філософії досвіду полягатиме в такому разі в тому, що ви заперечуєте об'єктивний зміст у досвіді, об'єктивну істину в досвідному пізнанні.
Прихильники лінії Канта і Юма (в числі останніх Мах і Авенаріус, оскільки вони не є чисті беркліанці) називають нас, матеріалістів, “метафізиками” за те, що ми визнаємо об'єктивну реальність, дану нам у досвіді, визнаємо об’єктивне, незалежне від людини, джерело наших відчуттів. Ми, матеріалісти, слідом за Енгельсом, називаємо кантіанців і юмістів агностикамиза те, що вони заперечують об’єктивну реальність як джерело наших відчуттів. Агностик – слово грецьке: азначить по-грецькому не; gnosis – знання.Агностик
Махісти люблять декламувати на ту тему, що вони – філософи, які цілком довіряють показанням наших органів чуттів, що вони вважають світ дійсно таким, яким він нам здається, повним звуків, барв і т.д., в той час як для матеріалістів, мовляв, світ мертвий, в ньому немає звуків і барв, він відрізняється сам по собі від того, яким здається, і т. ін. В такій декламації вправляється, наприклад, Й.Петцольдт і в своєму “Вступі до філософії чистого досвіду”, і в “Проблемі світу з позитивістської точки зору” (1906). За Петцольдтом перебазікує це п. Віктор Чернов, приходячи в захват від “нової” ідеї. Насправді ж махісти – суб’єктивісти й агностики, бо вони не доситьдовіряють показанням наших органів чуттів, непослідовно проводять сенсуалізм. Вони не визнають об’єктивної, незалежної від людини реальності, як джерела наших відчуттів. Вони не бачать у відчуттях правильного знімка з цієї об’єктивної реальності, заходячи в пряму суперечність з природознавством і відчиняючи двері для фідеїзму. Навпаки, для матеріаліста світ багатший, живіший, різноманітніший, ніж він здається, бо кожний крок розвитку науки відкриває в ньому нові сторони. Для матеріаліста наші відчуття є образи єдиної і останньої об’єктивної реальності, – останньої не в тому розумінні, що вона вже пізнана до кінця, а в тому, що крім неї нема і не може бути іншою. Ця точка зору безповоротно зачиняє двері не тільки для всякого фідеїзму, але й для тієї професорської схоластики, яка, не бачачи об’єктивної реальності, як джерела наших відчуттів, “виводить” шляхом вимучених словесних конструкцій поняття об’єктивного, як загальнозначимого, соціально-організованого і т.ін. і т.д., не
будучи спроможна, а часто і не бажаючи відділити об’єктивну істину від учення про лісовиків та домовиків.
Махісти презирливо знизують плечима з приводу “застарілих” поглядів “догматиків” – матеріалістів, які держаться за спростоване нібито “новітньою наукою” і “новітнім позитивізмом” поняття матерії.Про нові теорії фізики, які стосуються будови матерії, мова буде у нас окремо. Але зовсім недозволенна річ сплутувати, як це роблять махісти, учення про ту чи іншу будову матерії з гносеологічною категорією, – сплутувати питання про нові властивості нових видів матерії (наприклад, електронів) із старим питанням теорії пізнання, питанням про джерела нашого знання, про існування об'єктивної істини і т. ін. Мах “відкрив елементи світу”: червоне, зелене, тверде, м’яке, гучне, довге і т. ін., кажуть нам. Ми запитуємо: чи дана людині, коли вона бачить червоне, відчуває тверде і т. ін., об’єктивна реальність чи ні? Це старе, престаре філософське питання заплутане Махом. Коли не дана, то ви неминуче скочуєтесь разом з Махом в суб’єктивізм і агностицизм, в заслужені вами обійми іманентів, тобто філософських Меншикових. Коли дана, то потрібне філософське поняття для цієї об’єктивної реальності, і це поняття давно дуже давно вироблене, це поняття і є матерія. Матерія є філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них.
Тому говорити про те, що таке поняття може “застаріти”, є дитячий лепет,є безглузде повторення доводів модної реакційноїфілософії. Чи могла застаріти за дві тисячі років розвитку філософії боротьба ідеалізму і матеріалізму? Тенденцій або ліній Платона і Демокріта в філософії? Боротьба релігії і науки? Заперечення об'єктивної істини і визнання її? Боротьба прихильників надчуттєвого знання з противниками його?
Питання про те, прийняти чи відкинути поняття матерії, є питання про довір’я людини до показань її органів чуттів, питання про джерело нашого пізнання, питання, яке ставилось і обмірковувалось з самого початку філософії, питання, яке може бути переряджене на тисячі ладів клоунами-професорами, але яке не може застаріти, як не може застаріти питання про те, чи є джерелом людського пізнання зір і дотик, слух і нюх. Вважати наші відчуття образами зовнішнього світу – визнавати об'єктивну істину – стояти на точці зору матеріалістичної теорії пізнання, – це одно й те саме. Щоб ілюструвати це, наведу тільки цитату з Фейєрбаха і з двох підручників з філософії, – щоб читач міг бачити, наскільки елементарне це питання.
“Як це пошло, – писав Л. Фейєрбах,— відмовляти відчуттю в тому, що воно є євангеліє, оповіщення (Verk"undung) від об’єктивного спасителя”... Як бачите, дивна, потворна термінологія, але цілком ясна філософська лінія: відчуття відкриває людині об’єктивну істину. “Моє відчуття суб’єктивне, але його основа або причина (Grund) об’єктивна” (S. 195) – порівняйте вищенаведену цитату, де Фейєрбах говорить, що матеріалізм виходить з чуттєвого світу, як останньої (аusgenmachte), об’єктивної істини.
Сенсуалізм, – читаємо ми у “Філософському словнику” Франка – є вчення, яке виводить усі наші ідеї “з досвіду чуттів, зводячи пізнання до відчуття”. Сенсуалізм буває суб’єктивний (скептицизм і беркліанство), моральний (епікуреїзм) і об'єктивний. “Об’єктивний сенсуалізм є матеріалізм, бо матерія або тіла є, на думку матеріалістів, єдині об’єкти, які можуть діяти на наші чуття” (аtteindre nos sens).
“Коли
Ось ці азбучні істини, що встигли увійти в підручники, і забули наші махісти.
Ленін В.І. Чи існує об’єктивна істина? // Матеріалізм і емпіріокритицизм. Повне зібрання творів. – К., Видавництво політичної літератури України.
– 1971. С. 112 – 126.
Шеллінг, Фридрих Вільгельм Йозеф
(1775 – 1854)
Німецький філософ, представник класичної німецької філософії. В філософії Шеллінга виокремлюють кілька періодів : натурфілософський (од серед. 1790 – х рр.), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800 –1801 рр.), “філософія тотожності” (до 1804 р.), філософія свободи (до 1813р.), “позитивна філософія”, або “філософія міфології та одкровення” (до 1854 р.). Філософія мистецтва для Шеллінга – це своєрідний органон філософії та її завершення.
ПРО ВІДНОШЕННЯ РЕАЛЬНОГО ТА ІДЕАЛЬНОГО В ПРИРОДІ.
Найтемнішою серед усіх речей, більше того – самим утіленням темного, багато хто вважає матерію. Однак це є саме тим невідомим коренем, який, проростаючи, породжує всі витвори та живі явища природи. Без його пізнання фізика втрачає свою наукову основу і навіть наука про розум губить той зв’язок, який опосередковує ідею дійсністю. Я не мислю матерію як щось існуюче незалежно від абсолютної єдності, яку б можна було б підкласти під неї як матеріал, але й не розглядаю її просто як ніщо; у цілому я погоджуюсь із висловлюванням Спінози, котрий в одному зі своїх листів на питання, чи можна усю багатоманітність тілесних речей a priori вивести з поняття протяжності (у картезіанському сенсі), відповів: я розглядаю матерію як атрибут, який виражає собою нескінченну і вічну сутність. Однак, оскільки кожна частина матерії для себе має бути відбитком усього універсуму, то матерію слід розглядати не як один атрибут, через який виражена вся нескінчення сутність, а як сукупність таких атрибутів. Що в основу матерії закладено суперечливість, роздвоєність, передчували або навіть знали вже мислителі давнини. Що ця роздвоєність в ній знятаза допомогою декотрого третього і вона тим самим являє собою замкнену та тотожну собі потрійність, відомо з тих пір, як відродився інтерес до досліджень такого гатунку… ми можемо в матерії як у символічному образі розгледіти всі внутрішні рушійні сили універсуму і вищу засадничу основу самої філософії. Ми сподіваємося, що таке дослідження не сприйматиметься як далеке від даної роботи, єдина цінність якої полягає у висловлюваннях низки сумлінних, що грунтуються на спогляданні і згодом підтверджених припущень про всеохоплююче значення того закону дуалізму, який ми знаходимо з однаковою безсумнівністю, як в одиничних явищах природи, так і в цілісності світу. Вже перший погляд на природу навчає нас тому, чому навчає останній; адже і матерія виражає не інший та між іншим не менш значущий зв’язок, ніж той, який є в розумі, – вічна єдність безконечного та конечного. Передусім в речах ми пізнаємо саму чисту сутність, яку надалі неможливо пояснити, проте вона пояснює сама себе. Однак ми ніколи не бачимо цю сутність саму по собі, проте завжди та усюди в дивовижному поєднанні з тим, що своїми силами не змогло б існувати і, нездатне коли-небудь стати сутнісним для себе, є лише осяяне буттям. Ми називаємо це конечним або формою. Безконечне неспроможне дістатися конечного, бо для того, щоб досягнути конечного, воно мало б полишити себе, інакше кажучи, воно мало б бути не безконечним. Також немислимо, щоб конечне могло б дістатися безконечного; бо воно ніде не може існувати до нього і є взагалі чимось лише через тотожність із безконечним. Отже, для того, щоб взагалі сполучатися, вони мають бути поєднанні якоюсь початковою та абсолютною необхідністю. Цю необхідність ми називаємо, допоки ми не знайдемо іншої назви, абсолютним зв’язком або сполученням… Ми можемо виразити зв’язок в суттєвому як безмежну любов до самої себе (що у всіх речах є найвищим), як безмежне бажання відкривати саму себе, тільки сутність абсолютного потрібно мислити як невіддільну від цього бажання, однак саме як це воління-самого-себе. Саме це ствердження-самого-себе існує незалежно від форми само по собі є безконечне, яке ніколи і ні в чому не може стати конечним. Однак, абсолютне не є тільки воління самого себе, проте воління нескінченним чином, отже у всіх формах, ступенях та потенціях реальності.
Відбитком цього вічного та нескінченного самого-себе-воління є світ… Форми, у котрих вічне воління творить самого себе, розглянуті для себе, суть, множина: тому множина є властивість речей, яка їм притаманна, тільки якщо абстрагуватися від зв’язку; саме тому вона нічого не додає до реальності речей і не містить у собі нічого позитивного. Зв’язок є у множині речей єдністю і тим самим запереченням множинності, розглянутої для себе.
Одне із стародавніх висловлювань про Бога таке: Він є тією сутністю, яка усюди, і в окружності, складає центр і тому ніде не може бути окружністю. Простір же ми, навпаки, пояснили б як те, що усюди складає лише окружність і ніде не є центром. Простір як такий є лише формою речей поза зв’язком; підсилене – без підсилювального; тому за його допомогою очевидна і його неістотність, оскільки воно означає не що інше, як саму чисту відсутність сили та субстанції. Нехай від нас не вимагають, щоб ми пояснили простір, бо в ньому нема чого пояснювати, або сказали, як він був створений, бо те, що позбавлено сутності, не може бути створено… Цей зв’язок, який пов’язує між собою усі речі… це усюди присутній центр, навколо якого ніде не описана окружність, в природі є важкість… Однак, сам по собі цей зв’язок з’являється у важкості всіх речей як нескінченна, свободна субстанція. Вона не має одного буття та іншого буття, тобто частин, але є лише єдиним буттям… Відкриваючи себе усюди у важкості як центр і повністю виявляючи безкінечність своєї природи (яку хибна уява шукає у нескінченних далях) в теперішньому і в кожній точці Бог тим самим ліквідує це парення уяви через яку вона марно намагається поєднати єдність природи з усією повнотою і усю повноту з єдністю.